Адріан Кащенко - ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО

сказав він, - од сих недолюдків так, як наші ченці переховувалися

колись од татарів. Придивившись уважливо до дуба, він встромив

гострий, залізний кінець своєї патериці у зовсім звичайну шкарубину на

корі старого дуба і та шкарубина зразу поширилася, роззявившись

щілиною. Заклавши тоді у щілину пучки обох рук, чернець одсунув

великий шматок кори набік і за корою виявилося велике дупло. Те дупло

було таке широке й високе, що у ньому можна було людині сидіти й

стояти; угорі ж воно вужчало, сходячись до дірки від гнилого сука;

через ту дірку й заходив у дупло світ. - От бачиш, сину, які у нас

єсть хати! От ти влізеш сюди та й зачиниш себе корою. Чернець показав

козакові планку, прироблену до кори з середини, щоб за неї братись, як

зачинятись та одчинятись. - Тут, - додав він, - не знайде тебе і сам

дідько, а не те що драгуни! Рогоза зразу ж хотів улізти в дупло, але

чернець спинив його. - Дарма, козаче, будеш там нудитись. Сиди собі

біля дуба, а заховатись поспішаєш і тоді, як почуєш голоси. Сюди я

тобі й снідати й обідати винесу, або пришлю з послушником. Наших не

бійся: у нас і ченці й послушники всі свої братчики - не зрадять.

Рогоза поцілував ченця в руку і той пішов до монастиря, сам же він сів

під дубом, прислухаючись до цвірінькання пташок та гудіння бджіл з

монастирської пасіки. Не дуже довго просидів козак біля дуба, коли від

Самара почулися голоси й тупотіння коней. Він зразу ж сховався у дупло

й зачинився. До монастиря підбігло десятеро драгунів з ротмістром. Той

ротмістр пішов до ігумена і збив цілу бучу, кажучи, що у монастирі

переховується десь втікач-пікінер. - Що він тут, - гукав ротмістр, -

то се певно так, бо від самого берега Самара, де він покинув чужого

човна, слід чоловіка видно на піску аж до самих ваших воріт. Ігумен

одповів, що такого втікача він не бачив, а що, коли ротмістр має охоту

шукати його в монастирі, то він одчинить йому всі келії й комори.

Годин зо три драгуни нишпорили по монастирю. Оглядали всі закутки,

шпиталь і льохи, обдивлялися навіть по руках послушників, шукаючи на

них тавра, та врешті, не знайшовши Рогози, посідали на коней і почали

оглядати понавколо монастиря ліс. Рогоза чув, як і повз того дуба, де

він сидів, пробігали коні, але його захисток був цілком безпечний і

він не турбувався. Скоро після того, як тупотіння коней потишилося і

драгуни поїхали шукати Рогозу по Полтавському шляху, чернець-кошовий,

посміхаючись у свої сиві вуса, постукав у дуба патерицею і, випустивши

Рогозу на волю, дав йому обід, що сам приніс у глечику. - Куди ж,

сину, звідсіля? - спитав він, коли Рогоза скінчив обід. - Душа

рветься, пан-отче, до товариства на Дунай, а звідтіля, взявши братів,

як Господь допоможе, так знову повернуся до Базавлуку, рятувати жінку

й дитину! - Нелегка, сину мій, твоя справа... - сказав чернець у

задумі. - Серце ж тобі правду говорить: гріх був би, коли б ти сам

вирятувався, а дружину покинув загибати. Молися Милосердному, то він

тобі допоможе. Три дні так прожив Рогоза біля таємного дуба, на

четвертий же день ранком чернець-кошовий привів до нього осідланого

коня і приніс вбрання послушника. - Одягай, сину, отеє вбрання, -

сказав він, - а на голову підкапок послушника, сідай на коня, та й їдь

собі до річки Бугу. Шляхи ти знаєш, бо походом під Бендери й під

Килію, говориш, ходив. У тороках біля сідла харчів тобі на тиждень, а

ось ще візьми трохи грошей. Як питатимуть, куди їдеш, говори, що

ігумен послав тебе на Молдаву, до Мирнопоянського монастиря.

Зворушений добрістю ченця, Рогоза впав навколішки і з сльозами на очах

почав цілувати його руки. Багато пригод зазнав Рогоза, поки добувся до

Бугу. Було лихо йому й з безвіддя й з безхліб'я; сумно було самому у

степу і од хижих вовків, що великими табунами щоночі виходили з

терників та байраків, шукаючи собі здобичі... Та все те переміг козак

і однієї темної ночі, нав'язавши коневі на копита перевесла, скручені

з трави, щоб не чути було тупотіння, він обминув по сей бік Бугу

російський кордон і перебрів конем на той бік річки. Не вспів його

кінь ступити на турецький берег, як з-за скель, що лізли берегом одна

на одну виникли темні постаті людей і вхопили його коня за повід. -

Стій, бо тут тобі й смерть! - почув Рогоза серед темряви ночі грізні

поклики. Він сподівався, що на турецькому боці річки його здибають