Адріан Кащенко - ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО

вже того не вернеш. Коли у тебе є хоч шматок людського серця, так ти

пожалій мене. Глянь, що ті кати мені поробили!.. З останнім словом

Демко зняв з голови свій підкапок і відкинувши рукав, показав

тавровану руку. Побачивши на голові брата замість оселедця лише кілька

випадково не одрізаних волосків, Петро Рогоза вип'яв на нього повні

жаху очі. - Де оселедець? - грізно гукнув він через хвилину. - Се так

з нас, запорожців, знущаються: таврують нас, як волів, і на глум,

привселюдно, одрізують нам оселедці. - Хто саме одрізав? Говори! - ще

голосніше гукнув Петро так, що, зачувши його вигуки, запорожці почали

оточувати братів колом. - Князівський управитель! - Яку ж смерть ти

йому заподіяв? - з погрозою спитав старший брат. Демко соромивсь

одмовити на се питання і винуватим голосом почав розказувати, як він

лагодився зарізати управителя, і як Галя не допустила його до того. -

Нікчемний бабій! - несамовито скрикнув Петро і так вдарив квачем по

дубові, що квач розтрощився на дрібні тріски, Дуже боляче було Демкові

почути від брата таку образу замість співчуття, так що він навіть

поступився од нього назад. - Так от яка у тебе, Петре, для брата

порада! Ну, так братайся ж ти тут з болотяним дідьком, а я пошукаю між

товариством таких, що дадуть мені пораду й поміч і без тебе! З тим

Демко хотів йти до Січі, але Петро, що, розтрощивши квач, стояв до

нього спиною, тепер враз обернувся до брата: - Підожди! Коли ти

подарував своє безчестя, так я не подарую такого знущання над

козацькою честю! Той, хто одрізав тобі оселедця, умиється своєю

кров'ю! Я поїду з тобою на Базавлук, щоб помститись за нашу честь.

Менші брати, Гнат та Василь, поважали й боялися Петра, мов рідного

батька, і дуже зраділи, коли він згодився їхати з Демком. Вони почали

розважати обох братів, щоб вгамувати збентежені їхні душі, і врешті

Петро таки пом'якшав і навіть пожалів Демка. Покинувши роботу, він

повів його до куреня, звелів скинути рясу і дав йому своє зайве

запорозьке убрання й зброю, а коли Демко передягся, повів його

показувати Січ. Надвечір, коли все товариство позбиралося до куренів

вечеряти, Демкові припала ще одна велика радість: між козаками він

побачив свого шуряка Ивана та Якова Люльку, що не дочекавшись його у

плавні, прибули на Дунай дубом за два тижні до сього. Того ж вечора

троє старших братів Рогозяних і Балан з Люлькою вже радилися, як іти

на Україну, щоб помститись на знущання над запорожцями і щоб узброєною

рукою забрати Галю й Миколку. Всяк з козаків висловлював свої думки:

той радив їхати морем та Дніпром, інший кіньми, тим шляхом, що ним

ішов Демко; тільки Петро не казав, якої він думки, а коли його про те

спитали, він сказав: - Коли хочете, щоб я йшов з вами, то робіть те,

що я казатиму, а я сам, як знаю. Знаючи завзяття Петра, всі охоче

згодилися обрати його за отамана і покластись на його досвід та метку

вдачу.

XII

На другий день по Січі пішла чутка, що з російської сторони прибув

посланець од князя Потьомкіна з тим, щоб умовити запорожців

повернутись на Україну. Козаки захвилювалися. За два роки до Січі на

Дунай прибуло чимало простих селян, що тікали з України під

нелюдськими утисками кріпацтва, покидаючи там хто жінку, хто дівчину,

хто батька й матір. Таких втікачів було на Січі під той час мало не

стільки, скільки й певних запорожців, що вийшли з Дніпровської січі із

зброєю й деякими клейнодами, і хоч ті селяни на Дунаї одяглися у

козацьке вбрання і носили при боці шаблі, а проте їх тягла до рідного

краю непереможна нудьга за родинами. Не дивно, що звістка про

можливість вороття на Україну освітила душі втікачів надією на

з'єднання з родинами при щасті-долі, і вони нетерпляче дожидали того

часу, коли посланець прочитає лист Потьомкіна. Після обіду, справді,

довбиш вдарив у котли, скликаючи козаків на майдани. Товариство

посунуло туди з куренів, мов комашня, а разом з іншими пішли туди й

брати Рогозині. Коли брати вийшли на майдан, там уже стояла військова

старшина й російський посланець, невідомий полковник. У руці сивоусого

кошового була срібна булава, а при боці виблискувала дорогими

самоцвітами у золотих піхвах шабля. Ту шаблю, як сказав Демкові Петро,

подарував першому кошовому, Андрію Ляху, турецький султан з тим, щоб

вона переходила од кошового до кошового. Позад кошового дужий