Адріан Кащенко - ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО

витівки запорозького герця, що сердешний кінь його, хоч і був дужчий

за коней інших товаришів, тільки хекав та хропів. Через тиждень походу

козаки вже перейшли Буг на Овечому броді і прибули прямо до

московського кордонного ротмистра. Той мав уже наказ од Потьомкіна

пропускати всіх запорожців на руську сторону, і, прочитавши білет, що

показав йому Петро, почав говорити приязно: - Мабуть, жінки у вас єсть

на Україні, що ви вертаєтесь, а коли б не жінки, то, мабуть, чортового

батька вас тут би й побачили. -Та звісно, пане ротмистре, - одповів

Петро, - бабське коліно, хоч воно й нікчемне та плаксиве, а все ж без

нього якось моторошно. Таке воно проклятуще, що й до нього вабить і

від нього вадить. От і вам тут, пане ротмистре, без жінки, мабуть, не

з медом живеться. - Погано, що й казать... Ну, їдьте собі з Богом

далі, от вам ваш білет. Рушили від Бугу, запорожці пішли на схід сонця

рідними степами на Інгул, Інгулець та Жовті Води, прямуючи до Дніпра

на Романково, щоб забрати там родину Гробаря. Де-не-де по колишньому

Дикому Полі тепер уже будувалися панські оселі, по степових кряжах між

травою вже визначалися колії шляхів і на тих шляхах козаки кілька

разів перестрівали великі валки переселенців з дітьми й всяким

збіжжям. То все були кріпаки: пани скуповували їх на Україні й Росії

і, як гурти худоби, переганяли на подаровані їм степи Дикого Поля.

Петро дуже вороже поглядав на панські будівлі й на переселенців: - Ач,

як засмітили вражі пани наше Дике Поле! Коли б моя воля, так я з одним

полком запорожців вичистив би його знову. Всі оті будівлі зникли б

так, мовби їх корова язиком злизала. Невеселі думки сповивали чола й

останніх запорожців: вони наочно бачили, що їхні одвічні землі беруть

у цупкі пазурі нові володарі і що не може бути вже надії на те, щоб сі

землі знову їм повернули, як сподівалися того багато дехто з

запорожців. На п'ятий день ходу од Бугу козаки побачили з високої гори

широкий блискучий Дніпро і біля нього під горою - Романково. Село

Романково, як і інші села вище Дніпрових порогів, як от Тритузне,

Карнауховка, Таромське, Кам'янка (лівобічна), обидва Кодаки й Чаплі,

побудувалися ще за часів Старої Січі і належали до запорозького

підданства; після ж зруйнування Нової Січі, вони дуже побільшали, бо

по них оселилося чимало січового товариства. Великому зросту сих сел

сприяло ще те, що вони малися на російських картах і через те їх не

віддали панам, а записали у казенні села. Проте й на сі села скоро

набігло лихо: мало не всіх парубків та й з жонатих, хто був молодший,

побрали у пікінери. Се лихо примусило й Гробаря, коли його взяли у

пікінери, втекти на Дунай. Біля хати Гробаря, до котрої заїхали

запорожці. скоро зібралося мало не все Романково, дивуючись на

козаків, бо при зброї їх тут не бачили вже два роки. Дехто з селян

пізнали серед дунайців своїх товаришів і порозбирали їх по своїх хатах

на гостювання. До тих хат сходилися люди, і розпитуванням про життя на

Дунаї не було кінця краю. Тільки Петро та Демко Рогозяні не гостювали

ні у, кого. Демко по дорученню брата продавав всіх коней, що на них

прибули козаки, а Петро купував великого дуба, найбільшого у всьому

Романкові, щоб ним плисти Дніпром повз пороги до Базавлуку та,

забравши там Галю, вертатись тим дубом на Дунай через Чорне море. Так

надумав Петро, хоч і досі нікому своїх думок не виявляв. Поки брати

клопоталися по справах, молоді козаки Гнат Рогоза та Іван Балан, що

під час походу вже вспіли побрататись, зачувши на околиці міста дівочі

співи, пішли туди. Вбрані у червоні запорозькі жупани, з шаблями при

боці й шапками набакир, молоді козаки почали залицятися “на вулиці” до

дівчат, закручуючи свої, ще дуже невеликі, вуса на заздрість та

безголов'я Романківським парубкам, що побоювалися за своїх дівчат.

Дівчата тулилися одна до одної, немов захищаючись од чарів запорожців,

а самі тим часом запускали їм очами таких бісиків, що, здається, й

мертвого привабили б до себе. Після співів всі почали грати у

горидуба. Пристали до того й молоді запорожці. Зразу довелося горіти

Гнатові. Оглядівся він, аж у задній парі стоїть чорнява, прехороша

дівчина, заквітчана червоним маком. Гнат зустрівся з нею очима. -

Будеш ти зо мною у парі! - сказав він собі і як уже та дівчина не

викручувалася, як не ухилялася од нього, а врешті таки опинилася в