Адріан Кащенко - ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО

часів Нової Січі у Нових Кайдаках була збудована добра запорозька

фортеця, після ж скасування Січі Нові Кайдаки зразу були повернуті на

повітове місто нової Новоросійської губернії, а городничим міста було

призначено полковника Шостака. Коли запорожці прибули до Кайдаків, там

будувалося чимало нових казенних будинків, стіни ж фортеці

руйнувалися, Наказавши Гайдабурі, щоб до ночі був з своєю родиною у

дубі, Петро з товаришами пішов обдивлятись по місту та купити

якнайбільше харчів, щоб уже вистачило їх на всю далеку дорогу. Тільки

вспіли запорожці піднятись на гору до церкви, де був базар та

крамниці, як їх оточили з усіх боків Кайдачани і сунулися за ними

слідом, дивуючись, звідкіля взялися козаки, коли вже два роки було

заборонено запорожцям не тільки носити зброю, а навіть одежу, і звати

себе запорожцями. Чимало й тут знайшлося товаришів і навіть приятелів

наших дунайців. Розпитуванням про життя на Дунаї і тут, як у

Романкові, не було кінця краю і козакам зовсім не давали ходу. Тільки

простяглися було наші козаки до однієї перекупки, з рундука котрої на

них приємно дивилися оселедці, тараня й чухонь, як їм перепинив шлях

поліцай у білих вузьких, як дудки, штанях, синьому каптані з шаблею

при боці. Знать було, що то непростий поліцай, бо позад нього йшло ще

двоє городовиків. - А стійте лишень, - сказав він, ставши напроти

Петра, - що ви за люди? - Хіба не пізнали? - одповів Петро. - Ми ж

запорожці! - Які такі запорожці? - почав гримати поліцай. - Немає

тепер запорожців! Мабуть, розбишаки якісь або втікачі. Як насмілилися

шаблі чіпляти? - Запорожцям бути без шабель не годиться! Ми не тутешні

запорожці, а вільні, з-за Дунаю! - Цить, цить! - замахав на Петра

руками поліцай. - Ходіть усі за мною до городничого. Петрові се не

подобалося; проте, маючи в кишені білет з печаттю посланця князя

Потьомкіна, він не вагаючись пішов з товаришами за поліцаєм. Кодацький

городничий Шостак був уже підстаркуватий і гладкий чоловік. На своєму

віку він уже послужив чимало у війську і тепер у чині полковника

одпочивав на посаді городничого. Коли до нього привели запорожців, він

після смачного обіду й доброї пляшки горілки вже виспався і тепер

сидів у хаті, смокчучи люльку на довгому чубуці. Коли поліцай

одрапортував йому, ще привів таких запорожців, котрі втекли на Дунай,

він вип'яв на козаків свої здивовані очі і почав гримати. - Отеє добре

вскочили ви до моїх рук! Якже се ви сміли тікати до бусурманів. Ось я

зараз всіх вас голубчиків у колодки! - Підождіть, пане полковнику! Не

хапайтеся! - сказав Петро. - Те вже давно цариця нам подарувала, а

світліший князь вже аж двічі засилав до нас за Дунай посланців,

закликаючи нас назад. Він і землі нам, і вільне життя обіцяє. От на те

нам од полковника, князівського посланця, і білет дано, щоб нам ніде

ніякої перешкоди не чинили!.. Прочитавши білет, городничий почав

неймовірно розглядати його з усіх боків і навіть проти вікна на світ.

- Не чув я про такі білети нічого... - сказав він згодом, - і наказу

такого у мене немає. Чи не самі ви, голубчики, сей білет написали.

Певно, що воно так і буде. - Іванов! - звернувся він далі до старшого

поліцая. - Який у нас наказ про запорожців? - Наказ світлійшого князя

від 1776 року, щоб всіх, які знайдуться, непанські, запорожці

віддавати у пікінери. - Чули? - гукнув городничий. - Признавайтеся

мені зараз, хто з вас панський, а хто казенний? - Так які ж там у

Туреччині пани? - обізвався Петро. - Чудні ви, пане. Ви гадаєте, що й

там князі та графи?.. Там паші, мурзаки та беї. - Се ми все розберемо:

хто ви й відкіля. Перше за все я ваш білет пошлю до губернського

правління у Кременчук, щоб там роздивилися, чи він певний. - А скільки

ж то мине часу? - спитав Петро. - А місяців зо три мине... - А якже ми

будемо без білета? - У в'язниці вам все одно він непотрібний! Тепер і

Петро зрозумів, що справа виходить на зле. Що, може, доведеться

шаблями та чингалами собі до дуба стежку прокладати. Проте, раніше ніж

проливати кров, він вдавався до хитрощів. Почувши, що дехто з то

вариства почав сперечатись з городничим, доводячи, що запорожці вільні

люди, він зразу спинив їх і повів розмову сам: - Ви пробачте нам, пане

полковнику. Як ми третій рік уже не бували тут, то й не знаємо, що тут

діялося і як воно є. От, будь ласка, скажіть, як воно сталося, що