Адріан Кащенко - ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО

скелясті гори, уквітчані кучерявими дубами, мов вартові, стояли по

обидва боки протоки, зазираючи у її прозірні води.

Всі подорожні, захоплені красою берегів, з напруженням дивилися,

як їхній дуб сунувся у протоку, мов у темну пащу звіра.

- Ану, ти, вчений! - зненацька гукнув Петро до Демка. - Прочитай

лишень, що то на тих дошках написано!

Демко тільки тепер, коли брат звернув його увагу, помітив, що й на

острові і на березі стояли стовпи, а на стовпах були поприбивані

дошки. Придивившись убік острову, Демко голосно прочитав:

- Острів князя Прозоровського!

Перевівши ж очі на берег, додав:

- Власність світлійшого князя Потьомкіна!

- Бодай би тобі заціпило з твоєю наукою! - знервовано гукнув Петро

і плюнув набік спересердя.

- Та се ж Глобин сад і млин, і хата! - загукали всі. - Ми ж всі

знаємо, що тут всяку рослину Глоба садив власними руками!

- Ще й досі не розумієте? - сердито буркнув Петро. --Ще й пан

Шостак не навчив вас розуму! - Було все Глобине, а тепер виходить, що

й все, що придбав Глоба, і сам він стали власністю світлійшого!

Смутні стали козаки і одвели очі од скель, неначе ті скелі вже

нелюбі їм стали... А велика бистря Дніпрової протоки, неначе навмисне,

щоб не завдавати козацькому серцю жалю, так підхопила дуба, що козаки

й незчулися, як промайнули повз млин, що своїм великим колесом

розкидав під скелями по повітрю цілі пасма блискучих бризок.

Вже далеченько від млина пристав Петро дубом до берега і разом з

Демком та кількома товаришами пішов до Глоби.

Хоч було ще дуже рано, а проте козаки здибали старого вже у млині.

Він саме давав розпорядок, чиє зерно раніше засипати і кому з

робітників що робити.

Побачивши перед собою узброєних запорожців, Глоба здивовано й

радісно гукнув:

- Пугу, пугу! Звідкіля вас Господь приніс. Чи по волі, чи по

неволі?

- Добрі молодці все по волі ходять! - одповів за всіх Петро, чемно

вклонившись старому. - Зарадьте, діду, нашому лихові: дайте нам на

тиждень харчів.

Петро розповів про те, звідкіля й куди мандрували запорожці і

через що опинилися без харчів, Демко ж розказав про свою лиху годину й

про смерть тестя.

- Покарав, покарав нас Господь, - кілька разів говорив Глоба,

слухаючи оповідання братів. Коли ж вони скінчили, він, похиливши

зажурену голову, додав: - Його свята воля... От і моїх сусідів, що

понад Половицею жили, покривдили: всі зимовники їхні поруйнували,

землю поодбирали, а їм звеліли на каміннях хати будувати.

- А ви ж, діду, як? - спитав Петро. - Отже ми на скелі бачили

дошку з написом про те, що ся земля вже не ваша, а князівська...

- Дошка справді там маячить, - одповів Глоба, -та тільки мене ще

ніхто не зачіпав. Був тут у мене сам світлійший... Сади мої дуже йому

сподобалися і наказав він усім, щоб мене до смерті ніхто не смів

чіпати.

Очі Петра засвітилися недобрим вогнем, а брови міцно збіглися

докупи.

- Се, певно, через те вам така вийшла милість, що ви до смерті ще

побільшите вашою працею сади для князя.

На виду старого запорожця зовсім не помітно було того запалу, що

був у Рогози; навпаки, у очах його був тихий спокій і покірливість.

- Мені однаково, сину! - сказав він. - Не для себе працював я, для

людей. Божої рослини князь не з'їсть, а як помре, то з собою не

візьме... Хоч так, хоч сяк, а мої садочки людям на користь підуть...

Погомонівши ще деякий час, Глоба покликав усіх гостей до своєї

хати снідати, а після того дав козакам цілий бурдюк сала, два лантухи

пшона, кілька сот тарані, пудів зо два хліба, а овочів та всякої

городини стільки, скільки козаки спромоглися взяти.

Далі старший запорожець провів гостей до дуба і почав з усіма

прощатись.

- Дай вам Боже, діти, щасливо на Дунай повернутись і вільними віку

доживати... Очеретові старому, мойому побратимові, уклоніться

низенько... Вже ж мені на сім світі з ним не бачитись...

Не вдержав старий запорожець непроханьої сльози, і покотилася вона

гаряча на його сиву бороду...

Вдарили козаки веслами у воду - одскочив дуб од берега, і понесли

його прудкі хвилі вниз до порогів, лишивши старого запорожця на березі

самого, з його старістю й сумними думами.

За хвилину Монастирський острів лишився вже позаду козаків, і дуб

вибіг до зимовника запорожця Мандрики. Навпроти того зимовника

простягся великий, вкритий лісом, острів Становий, а по ньому знову