Адріан Кащенко - ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО

Один з тих островів був весь укритий лісом та червоною таволгою

(лозою), звався він Таволжанським. Другий, з півсотні сажнів заввишки

та напівверстви завдовшки, був майже з однієї величезної скелі і

звався Перуном. Висока голова сього острова, його довгий, горбатий

верх та відкинуті уперед дві довгі, плескуваті скелі скидалися на

голову й тіло якоїсь почвари, що, лігши упродовж Дніпра, ще й

простягла поперед себе дві довгі дебелі лапи.

Петро направив дуба прямо між лапи тієї почвари і козаки опинилися

у захисному, вкритому піском та таволгою куточку острова.

- Тут будемо ночувати, - сказав отаман. - Розкладайте багаття, а

баби зварять нам кулешу.

Над головами козаків, заступивши їм світ вечірнього сонця,

піднімалися височенні скелі шиї і голови острова-почвари.

- Ой сумно ж тут як! - говорили жінки. - Ще, боронь Боже,

зваляться сі скелі на нас. Ми ж тут під скелями мов комашки маленькі.

- Та чудно якось сей острів зветься... - звернувся Іван Балан до

Гарабурди. - Що воно означає, дядьку,

“Перун”?

- Я й сам, сину, - одповів старий запорожець, - ще з молодих літ

цікавився дізнатись, через що сей дивовижний острів так чудно зветься,

так мені один старий рибалка розказав те, що я зараз тобі розкажу.

До Гарабурди підсунулися й козаки, й жінки.

- У Києві, ще тоді як царювали там князі, а люди ще не хрещені

були, стояв над Дніпром, вироблений з деревини, великий ідол, тобто

їхній божок, і звався той божок Перуном. Тільки як прийшов час, щоб

нашим людям охреститись, так того ідола вони звалили у кручу, та й

кинули у Дніпро. От і понесло його водою все вниз та вниз і, мабуть,

винесло б аж у Чорне море, коли б він отут не зачепився за скелі... А

як зачепився, так сам скелею став та й почав рости. До наших часів з

невеликого ідола він виріс у цілу скелясту гору, все ще росте, та

Дніпро в обидва боки розпирає. Так от значить, як звали ідола Перуном,

то так і острів сей почали звати.

- Ох лихої - обізвалася Гайдабурина дружина. - Так отеє ми під

головою нечистого сидимо? Та се я всю ніч і очей не заплющу! - Дурниці

то, - заспокоював дід. - Який там нечистий?.. Скелі як скелі. Коли б

се був справді нечистий, так од хреста розсипався б, а сього Перуна

скільки не хрести, а він все стоїть. Старий запорожець розбалакався і

звернувся знову до Івана. - От тут, сину, за татарських часів,

найбільше їхня орда переправлялася через Дніпро, як набігала на

Україну. Тут діди наші й підстерегали їх та одбивали хрещений народ.

Дід довго ще розказував молодим козакам про минулі події та стародавнє

життя і всі так захопилися його оповіданнями, що й не помітили, як

насунулася ніч і сповила острів-почвару і їх самих густою темрявою.

Багаття під казанком освітлювало тільки скелі двох лап почвари та

запорожців, що сіли вже навкруг казанка вечеряти; до високої ж голови

почвари те багаття своїм світом не досягало, і та голова сумною плямою

закривала собою більшу половину небозводу. Ранком другого дня

запорожці рушили від Перуна далі. Вони щасливо минули пороги Лишній та

Вільний, птицею пролетіли поміж скелями Вовчого Горла, обминули скелі

Розбійників, а в обідню пору вже вибігли із-під височенних скель

Кичкасу і побачили поперед себе острів Хортицю. Втомлений боротьбою зі

скелями Дніпро розправляв та гладив тут свої збиті у водокрутні води і

розстилав їх широкою, рівною, блакитною пеленою. Голова Хортиці та

скелі Сагайдачного були останніми спогадами про пороги, далі ж Дніпро

розливався широко, розбивався на протоки і рився у піски понад Великим

Запорозьким Лугом. Не спиняючись для обіду, запорожці попливли повз

Сагайдачне далі, бо хоч і хутко плив їхній дуб, а все-таки до

Базавлуку треба було плисти ще два дні. Нарешті минули й ті довгі та

тяжкі Демкові два дні. Козаки доїхали до Чортомлику, підвернули до

руїн Старої Січі і поклонилися там могилі славного кошового Івана

Сірка; далі ж звернули у Підпільню до Нової Січі - потужили там на

руїнах запорозької слави і пізно увечері прибули до Базавлуцьких

Великих Вод.

XVI

На Базавлуцьких хуторах з того часу, як управитель князя

запровадив Демка у пікінери, вже не було кому згадувати про права

запорожців та баламутити князівських кріпаків. Івжин батько та

Луб'яний були для того вже занадто старі і, ледве видужавши після

катування, залишили вже всякі змагання, відцуралися свого, нажитого