довголітньою працею, добра і в усьому корилися прикажчикові.
Галя й Ївга одбували панщину, як і всі останні жінки й дівчата. Не
всякий день вони бачилися; коли ж траплялося, що Ївга знаходила
хвилину та прибігала до Галі, так вони, було, обнімуться, пригорнуться
одна до одної та так гірко плачуть, що навіть чужостороннім людям
сумно було їх слухати.
- На кого ж вони нас покинули? - плакала одного разу Ївга. - Хто ж
нас бідних оборонить од лихих людей? Хто захистить од кривди?
Сердешна дівчина не стільки сумувала з того, що минулося її вільне
життя, як з того, що Галин брат Іван поїхав за Дунай і покинув її, не
сказавши навіть “прощай”. А вона ж то його з дитячих літ любила, мов
рідного брата, та мала надію, що й довіку житиме з ним укупі!
- Не нарікай, голубонько! - одповіла крізь сльози Галя. - Не своєю
волею вони пішли од нас: Демка повезли у кайданах, Іван же, ти знаєш,
помстився за батька та й мусив раптом тікати. Помолимося Богу за них,
щоб хоч їм Господь послав щастя й долю, а ми вже якось перетерпимо.
Наша доля жіноча: ми звикли з дитячих літ коритися всім, козаки ж не
звикли коритися неправді...
Минув тиждень і другий. Прикажчик знову почав залицятись до Галі й
умовляти її до любощів, але вона не хотіла про те й слухати,
перетерплюючи й лайку, й знущання, і важку роботу.
На третім тижні до управителя прийшла звістка про те, що Рогоза
втік зі служби і куди подівся - невідомо. Покликавши до себе
прикажчика, управитель загадав йому звінчати Галю з якимсь парубком
або удовцем.
- Князь буде гніватись, - говорив управитель, - як довідається, що
молода жінка та не дає йому приплоду... Треба з кимось її спарувати.
У прикажчика аж очі заграли з радощів, що він може досягти того,
чого бажає.
- Дозвольте мені взяти оту козачку за себеї - сказав він і навіть
уклонився управителю.
Управитель глянув на нього здивовано. .
- Хіба ти не нагледів собі дівчини, що хочеш взяти молодицю та ще
й з дитиною?
- Дуже ся козачка мені в око впалаї - одповів прикажчик. -
Дозвольте взяти!
- Ну, коли охота, то й бери!
- Шкода, що заходить Спасівка... - сказав прикажчик. - Доведеться
два тижні дожидати.
- Підождеш... Неабиякий великий час! - сказав управитель,
посміхаючись, і залишив розмову.
Повернувшись од управителя, прикажчик зразу ж пішов до Галі.
- Бачиш, хахлушка, - сказав він, - який я до тебе приязний:
замість того, щоб тебе засікли на смерть за непокірливість, я зроблю
тебе прикажчицею, моєю жінкою. Будеш найстарша на селі.
Галя зрозуміла речі прикажчика так, що вона стала удовою, і
зблідла як крейда.
- Хіба Демко помер? - ледве вимовила вона.
- А дідько його знає, чи він живий, чи помер! - одповів прикажчик.
- Втік він зі служби і невідомо, де єсть!
- Так він же живий!
- Однаково, що вмер, коли пропав без вісті. Отже, лагодься до
вінця. Після спасівки зараз і поїдемо до Микитиного Рогу. Там саме
тільки посвятили церкву і піп нас перших обкрутить.
Прикажчик пішов геть, Галя ж навіть не збагнула, чи він жартував,
чи правду говорив.
Проте через кілька днів вона почула, що прикажчик справді
лагодиться до шлюбу і упорядковує свою господу. Нещасній жінці світ
потьмарився в очах з тієї звістки і вона ледве дійшла до своєї хати.
Душу її сповили тяжкі думки:
“Що чинити? - думала вона з мукою у серці. - Може, справді москалі
не такі християни, як ми, і у них таки й можна вінчати од живого
чоловіка? Як же врятуватись? Невже ж назавжди залишити надію жити з
любим Демком? Невже мати за чоловіка свого ворога, чужинця?”
Тут саме в колисці прокинувся Миколка і простяг до неї свої
рученята. Галя вхопила його і почала тулити до лона.
- Дитинко ж моя ріднесенька... Сирітка од живого батька! Та коли б
же не ти, так знала б я що чинити: лиман глибокий... У ньому знайшла б
я край своїм стражданням. Куди ж я тебе подіну, дороге моє немовлятко?
Далі молода жінка, держачи дитину біля лона, стала навколішки до
образів і почала молитись:
- Не попусти, Боже, такої неправди! Ти звінчав мене з Демком, то й
поверни мені його! Не дай мойому ворогові, чужинцю-нехристу, знущатись
над моїм тілом і душею. Не попусти, щоб син мій звав батьком когось
іншого од рідного свого батька, Демка!
Довго стояла Галя перед образами і те моління заспокоїло її. Вона
встала повна надії, що те не може статись, щоб її звінчали з
Читать дальше