Адріан Кащенко - ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО

Адріан Кащенко

ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО

Оповідання з минулого -------------------------

I

На горбочку біля Базавлука, там, де річка, падаючи в Дніпро,

розлилася просторим, як море, лиманом Великі Води, за часів

Запорозької Січі стояли три хати, а навколо хат, поприсідавши до

землі, мов паляниці на черені, жовтіли солом'яними стріхами комори,

повітки, сажі й інші будівлі хліборобсько-скотарського господарства.

За межами тих будівель, далеко на гору, розстилався степ, а від хат

збігали униз до лиману кучеряві садки та зелені, обсаджені тополями й

вербами, левади. То були зимівники трьох товаришів, старих запорожців:

Балана, Лантуха та Луб'яного. Багато вже років жили вони тут під

захистом недалекої Запорозької Січі, тихо та спокійно випасуючи понад

лиманом на вільному степу великі косяки коней і гурти товару та

засіваючи невеликі лани всякою пашницею. Того вечора, що з нього

починається моє оповідання, коли золоте сонце, схилившись уже до

обрію, вигравало на блакитному, блискучому просторі лиману своїм

жовтогарячим промінням, на призьбі найближчої до лиману хати сидів з

люлькою в зубах власник одного з зимівників сивовусий дід, запорожець

Дмитро Балан. Глибокі. зморшки, що вже давно склалися на чолі старого

козака, за останні тижні вдвічі поглибшали, а в довгих його вусах

посивіли останні волосини і вже не нагадували про те, що цей сивовусий

дід був колись чорнявим, бравим січовиком. Люлька запорожця на велику

йому докуку сьогодні чомусь не курилася, розпалювати ж її та колупати

протичкою козаку було дуже незручно; бо в нього була тільки одна -

права рука; замість лівої ж у рукаві сорочки теліпався тільки

невеликий цурпалок. Коли старий козак позбувся своєї руки, у

Запорозькій Січі ніхто не пам'ятав, бо тому вже минуло більш ніж п'ять

десятків років. Сталося те ще тоді, коли Балан був зовсім молодий - за

часів кошового Гордієнка. - Було се тоді, - одповідав сам Балан тим

цікавим, хто його розпитував, - коли запорожці з наказним кошовим

Якимом Богушем обороняли од ворогів Стару Січ на Чортомлику... Та так

обороняли, що всі січові окопи своїм трупом завалили... Хто ж не поліг

на смерть, як сам Богуш, ті лишилися на віки каліками. Видужавши після

того нещастя, Дмитро пішов до свого роду під Білу Церкву та там і

одружився, щоб було кому біля каліки походити. Проте жив Балан на

правобережній Україні недовго, бо там панували й хазяйнували поляки і

гнітили український люд ще гірше, ніж перед часами Богдана

Хмельницького. Він переїхав на Гетьманщину, маючи на думці спокійно

дожити віку, та тільки трохи не вскочив там у пазурі кріпаччини. Тоді

згадав Балан вільні степи й простори лиману Запорожжя, згадав Великий

Луг несходимий, де ще гуляла козацька воля і, покинувши з розпукою в

серці пригноблену Україну, перейшов з дружиною на Запорожжя і осів

зимовником біля Базавлуку. Тут, біля лиману, насадив він садок,

упорядкував пасіку й господарство і прожив зі своєю дружиною, не маючи

дітей, більше як тридцять років, після смерті ж жінки одружився з

дочкою свого сусіда Лантуха і з нею прижив Івана та Галю. На велике

горе старого козака через десять літ померла й друга його дружина,

лишивши йому двох дітей-недолітків. З того часу старий запорожець

віддав всю свою душу дітям і найбільше Галі, бо вона нагадувала йому

свою матір, котру старий січовик любив більше за свою власну душу. Хоч

і дуже тужив старий за своєю коханою дружиною, а проте, втішаючись

дітьми та працюючи біля господарства, забував він потроху своє горе.

Тільки останнім часом старого запорожця обступили турботні й тяжкі

думи і мов рій бджіл вони крутилися, гуділи й боляче шпигали його

чоло. Вже три тижні старий Дмитро ходить смутний, ні з ким не

розмовляє і не любується, як бувало щодня, своїми добрими кіньми, що

цілими косяками вільно ходили по степах, ні круторогими волами, що

викохав він собі на втіху, ні кучерявим садком, що власними руками

насадив він і виростив. Ніщо не миле тепер Дмитрові і ніщо не може

його розважити, бо сталася тяжка і зовсім незрозуміла для нього подія:

прийшло до Запорозької Січі російське військо, закувало січову

старшину в кайдани, а в товариства одібрало зброю та звеліло всім іти,

хто куди знає. Ту лиху вість приніс Баланові з Січі його син Іван і

розказав ще, що сивоусі січовики, мов осиротілі діти, умиваючись