Адріан Кащенко - ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО

турки і не дуже злякався, коли його коня оступили люди, але дуже

здивувався тому, що до нього гукали на рідній українській мові.

Придивившись до людей пильніше, він впізнав на них запорозьке вбрання

і тоді догадався, що ті люди були дунайці, себто запорожці, що

перейшли з Дніпра на Дунай. - Пугу, пугу!.. - скрикнув Рогоза

по-запорозькому. - Якого біса ви тут полохаєте людей! - Дивіться! -

почулися поміж запорожцями крики здивування. - Та се чернець, та ще,

певно, з наших братчиків, бо пугукає! Почали розпитуватись. Між

запорожцями знайшлися такі, що знали Рогозу. Вони повели Демка до

свого табору і розказали, що турецький султан довірив запорожцям

держати кордони по всьому Бугові, а проте втікачів з України звелів

пускати на турецьку сторону вільно; Рогоза ж розказав про свої пригоди

і про те, що їде на Дунай до брата Петра. Поки велася розмова,

запорожці нагодували Демка і поклали спати, ранком же, проводжаючи

його, порадили простувати понад Бугом, від кордону до кордону, поки

дійде аж до самого лиману. - Тут скрізь наші по кордонах... - говорили

вони. - Доїдеш до лиману безпечно, а на лимані наше товариство

рибачить, так дасть тобі пораду, як добутись до Січі. Щоб же

товаришеві безпечніш було у дорозі і, щоб не затримали його де-небудь

турки, кордонний сотник, прощаючись, доручив йому білет з турецькою

печаткою.

XI

Іде Демко понад Бугом і серце у нього радіє: скрізь узброєні

запорожці кіньми грають, червоні штани козаків, мов той мак, по

зеленому степу красуються, а на сотниках та хорунжих ще до того й

жупани кармазинові - так очі у себе й беруть. Зброя у всіх сріблом та

золотом сяє... Де у кого рушниці за плечима чорніють, а де у кого спис

у руці гострим залізом виблискує. Чисто все так, як було й на Україні.

Аж заплакав Рогоза сльозами; так любо йому було після двох років

пригнобленого життя побачити узброєне військо запорозьке, що, гарцюючи

тут кіньми, держало на гостряках свої списи, разом з білими прапорками

- козацьку волю. Переходячи від кордону до кордону, Рогоза доїхав до

лиману і там справді здибав велику ватагу запорожців. Вони рибачили

трьома військовими байдаками, закидаючи у лиман великі сіті. Демко

знайшов тут чимало своїх товаришів, та знаючи, що всяка прогаяна

хвилина завдає нових мук Галі у її тяжкій неволі, він не хотів

спинятися біля товариства і тільки спитав, як їхати до Січі. - Їдь,

товаришу, на Тилигул на Хаджібей до Вилкова, а там розпитаєш. У

Вилкові наших багато. Біля Тилигулу та Хаджібею Рогоза побачив

однокурінців, що будували собі хати. Чимало з братчиків вже поженилися

і вихвалялися Демкові, що вільної землі по Буджаку скрізь багато і

турки не забороняють займати займища. “От, сюди я й приведу Галю... -

мріяв козак. - Тут все, як у нас: лимани й степ, така сама Україна”.

Через кілька днів Рогоза прибув до невеликого молдавського міста

Вилково, що стояло на самому березі Дунаю, а у тому місті сидів

полковник Запорозького Війська Свербиніс з кількома сотнями

товариства, постачаючи звідсіля на Січ борошно, крупу й інші харчі.

Почувши від Демка про його пригоди, Свербиніс почав сміятись. - А лиха

мати вас там держала? Ото було б не відбиватись от товариства, а йти

разом. Бач, який чернець з тебе бравий, навіть борода одростає. - Та

як би ж я голив її у дорозі? - виправдувався Рогоза. - Ну гаразд, так

виходить, що запорозька соломаха смачніша за московську патоку? -

Бодай і ворогові не коштувати тієї патоки! - Та от, якщо хочеш до

Січі, так треба тобі їхати дубом. До Січі, братику, конем немає ходу.

Тут ще з десяток є таких саме втікачів, як і ти, так от мої хлопці

везтимуть завтра до Січі борошно, та й вас усіх заберуть. Другого дня

великий байдак, навантажений борошном, виїхав кілійським гирлом Дунаю

у Чорне море. Січ Запорозька тоді ще була не на Дунавці, як в останні

часи перед зруйнуванням її 1828 року, а біля Читал на Сулинському

гирлі; через те запорожцям доводилося об'їздити Чорним морем великий

острів. Хоч з нап'ятими вітрилами байдак і біг хутко, а все-таки у

Сулинське гирло він повернув тільки надвечір. Серце запорожців раділо,

коли вони побачили по островах Дунаю таку саму плавню, як і у Великому

Лузі на Дніпрі... Ті самі верби, дуби, осокори, шелюги з червоної лози

та очерету. Так само герготіли тут по озерах та протоках гуси, так