Еллен Марі Вайсман: Сливове дерево

Вона обернула камінець у руці. З одного боку гладенький, мов шовк, з іншого — він мав на собі якесь сферичної форми різьблення.

— Не думаю, що це дурня.

— Ну, тоді краще поверни його сьогодні після обіду, перш ніж мій талан зникне. Ти ж не хочеш бути винною в тому, що я випадково вріжу собі палець, або камінь упаде мені на ногу, чи не так?

І він швидко побіг через міст.

— Чекатиму! — кинув він через плече.

Тепер вона йшла хутчіш, розриваючись від бажання переповісти Каті свої новини перед тим, як зайти додому й перевдягтися. Вони з Каті Гірш мали тільки два місяці різниці у віці й були найкращими подругами. Їхні матусі потоваришували, коли дівчат ще на світі не було, а немовлятами вони спали разом у дитячих візочках, які підстрибували на бруківці вулиць дорогою до ринку. Щойно навчившись ходити, вони гралися разом у залитому сонцем дворі на вовняній ковдрі, доки матусі збирали сливи. А трохи підрісши, годинами стрибали через скакалку, намовляли одна одну перебрідати річку під Мостом ката, підрізали собі волосся й до безглуздя лякалися казок про чорного орлеанського ченця, який частенько забрідав до лісу, та русалок, що могли залоскотати людину й потягти на дно річки. А зараз Крістін не могла дочекатися, коли скаже Каті, що закохалася.

Прямуючи тротуаром, вона всміхалася знайомим звукам суєтного селища. Ритмічне чиркання березового віника по камінню хідників і лопотіння на вітрі випраного одягу супроводжувалося квоктанням курей у городчиках, кукуріканням півнів на садових хвіртках і буцанням корів об стіни в напівобгороджених хлівах. Запряжені коні цокали копитами по бруку вулиць, а свиноматки й підсвинки рохкали та кувікали, бабраючись у багнюці пропахлих кислим загород, розміщених між тротуаром і будівлями. Скрегіт метала по металу на високій ноті й димний аромат розпалених вогнищ піднімався від фермерських подвір'їв, де ковалі підковували коней, а господарі лагодили збрую та реманент. Матері в кухонні двері покрикували на дітей, уривки розмов і вибухи сміху долинали крізь вікна разом із пахощами свіжої випічки та шніцелів, що підсмажували.

Крістін обганяла старих і середнього віку жінок, які ледь тягли ноги тротуаром, і подумки цікавилась, чи пам'ятають вони ті далекі часи, коли ще були здатні бачити світ навколо себе й відчувати запаморочливе тремтіння пристрасті. Їхні зморені обличчя виглядали з-під темних шарфів, а розтріскані, пошерхлі руки тягли невеличкі дерев'яні возики, колеса яких клацали по бруківці. На возиках зазвичай було барильце сидру чи бідон молока, мішок капусти чи картоплі, а, якщо поталанило, то й оббілований кролик або добрячий шмат копченої свинини.

Вона швидким кроком проходила повз дівчаток, які грали на ґанках у «дочки-матері»; м'якенькі кучерики вибиваються з-під в'язаної шапочки, а тоненькі ручки обіймають ляльку-мотанку що то ніби наливає чай, то ніби пригощається тістечками чи печивом. Ватага галасливих, розчервонілих хлопчаків, буцаючи порожню бляшанку, оббігла Крістін. У своїх зачовганих черевиках і коротеньких залатаних штанцях вони скидалися на банду сиріт.

Дівчині стало шкода їх усіх, не стільки за нужденність, а більше за те, що муситимуть і надалі нудитись таким життям, хоча її власна доля вже змінилася.

Не в дитячих силах було змінити стан речей. Дідусь частенько розповідав про голод і холод, у яких Німеччина жила після Першої світової війни. У повоєнні роки люди пекли хліб із брукви і тирси, а тиф і туберкульоз не оминали жодної хати. Крамниці світили порожніми полицями, та навіть якби там і було чим торгувати, мало хто міг тоді дозволити собі купити бодай картоплину, шматок мила чи котушку ниток. Бабця розповідала Крістін, як одного разу пішла з повним кошиком паперових грошей по фунт вершкового масла, та все одно їх не вистачило. Німецька марка коштувала трохи більше за сміття, і дітям часто давали для гри монетки в сто рейхсмарок замість шашок або фішок. І навіть тепер багато хто не мав роботи та нормального харчу, був наляканий можливим звільненням. Економили на всьому: у діло йшов кожен сухарик і кожен клаптик. Бабця жартувала, що, зарізавши свиню, німецький селянин споживає все, крім, хіба що, свинячого виску.

Майже всі друзі та знайомі Крістін перебувають у такому, чи навіть гіршому, становищі. Вона знає і тих, чия нужденність є більшою, ніж у її родини, бо ті люди не мають де тримати курей або посадити город. Гітлер і нацистська партія обіцяють свободу та харч, але й досі людям бракує таких необхідних речей, як цукор, борошно, масло, м'ясо та одяг. Пакет цукру можна купити тільки раз на півроку, і коли з'являється житнє борошно, мати Крістін із бабцею печуть багато чималеньких буханців чорного хліба, котрі потім ховають у комірчині й бережуть, як зіницю ока. Мати ходить за курками та козами, як за рідними дітьми, бо знає, що без них родині буде важко вижити. Овочеве лушпиння, огризки фруктів, сухі скоринки сиру та хліба — всі недоїдки йдуть худобі, особливо коли земля скута морозом або вкрита снігом, і курчата не можуть видзьобати з неї жодного черв'ячка. Крістін і Марія плакали, коли мамця різала козеня, та все одно їли його, бо не мали надії на те, що на столі з'явиться якесь інше м'ясо. У вихідні міщани їхали на село, щоб обміняти останні коштовності,— годинники, прикраси, меблі — на яйця та вершкове масло чи рахітичну курку. Дівчина навіть чула про жінок, які порпались у смітниках, вишукуючи щось їстівне, аби нагодувати голодних дітей.