Еллен Марі Вайсман: Сливове дерево

— Але ти був таким вродливим у своєму чорному смокінгу. Марія та Каті теж так уважали. А маленька Габріелла, зі своїм золотисто-рудим волоссям і темно-карими очима, — ну просто зменшена копія твоєї матері.

— Ну, цьогоріч мені вже не треба цього робити, Габріелла сама впорається, тим паче, що їй це до вподоби. Вона любить увагу.

Та раптом, на подив Крістін, його обличчя посумнішало.

— Але боюся, цього року не буде стільки людей.

— Чому? — запитала вона, перелякана думкою, що тільки тому її й запрошено.

— Чимало єврейських друзів моїх батьків виїхали з країни. Їхні запрошення повернулись із поміткою: «Адресат вибув».

Раптова зміна його настрою здивувала Крістін, і вона спробувала змінити тему, бо не хотіла зруйнувати піднесеної атмосфери моменту.

— Я не знаю, чи могла б я погодитись, — сказала вона. — У мене немає відповідної сукні.

— Сукню знайдемо, — запевнив хлопець, наближаючись до неї.— У мами повна гардеробна суконь. А якщо жодна не підійде, я поведу тебе до крамниці. У будь-якому разі, ти будеш найвродливішою дівчиною вечірки.

Потім він знов її поцілував — і решта світу з його турботами і гризотами зникла.

Через півгодини вони, взявшись за руки, зійшли з пагорба. У полях місцеві селяни розкидали добрива із запряжених кіньми возів і лущили стерню, заволочуючи рештки пшениці плугами, що їх тягли великі сиві воли.

Східніше наближався потяг, він уже від'їхав від станції і тепер широкою дугою оминав долину, довга чорна смуга вагонів поступово скорочувалась і ніби тулилася до землі. Крістін з Ісааком стояли на переїзді, його рука на її талії, й чекали, коли він проїде. Локомотив на прямій набрав швидкості й прогуркотів, обдаючи їх клубами гарячого пару, куйовдячи їм волосся й розтріпуючи одяг. Хмари сірого диму виривалися з труб і наповнювали повітря їдким смородом паленого вугілля. Великі сталеві колеса стукотіли рейками монотонно й голосно, заглушуючи всі інші звуки навколо, забезпечуючи цей божевільно могутній біг потяга до наступної станції. Крістін усміхалась і махала рукою пасажирам за віконним склом, намагаючись угадати, до яких далеких і прекрасних місцин вони їдуть. Коли проїхав останній вагон, вони з Ісааком побігли назад до містечка.

Крокуючи, Крістін великим пальцем потерла гладеньку поверхню камінця у кишені пальта в намаганні закарбувати кожнісіньке слово, сказане Ісааком. Вона хотіла запам'ятати силу його рук на своїй талії та тепло його поцілунку, щоб зуміти все в дрібницях переповісти Каті. Якби вона не так поспішала до будинку своєї подруги, то напевне зупинилася б на краю брукованої вулиці й витягла б камінець, аби пильніше його роздивитися. Натомість, вона всміхалася, задоволена тим, що він довірив їй щось дійсно для нього важливе. Перед тим як розійтися, Ісаак поцілував її ще раз на краю Халлерського мосту, змусивши пообіцяти, що вона знайде його, прийшовши на роботу після обіду, бо хотів бути поруч, коли Крістін скаже матері, що не зможе працювати на цьогорічній святковій вечірці.

— Я буду в саду, — сказав він, — обрізатиму смородиновий кущ і ремонтуватиму паркан із вапняку.

— Але як туди потраплю я? Мені доведеться пройти через увесь будинок, а мама чекатиме…

Вона, як на картинці, побачила матір — її сніжно-білий фартух, руде волосся, закручене в тугий вузол, — невтомну трудівницю посеред облицьованої кахлями кухні Бауерманів, із розпаленою дровами піччю за спиною, на якій дрижать і парують мідні горщики, свистить і підстрибує киплячий чайник. Дівчина уявила обличчя своєї матері, як вона підводить очі від замішаного тіста й бачить Ісаака поруч із дочкою, можливо, навіть їхні зімкнені руки. Мамця або всміхнеться й спитає, у чому справа, або, раптово зблідла, відвернеться до печі, схилившись над якимось із горщиків. Якщо вона відвернеться, це означатиме осуд, а Крістін не готова до того, щоб хто-небудь зіпсував цей день. Може, їм варто почекати, адже до вечірки ще місяці…

— У західному мурі, від Брімбах-штрассе, є хвіртка, — сказав він. — Я відімкну її зсередини.

— А коли мене хтось побачить і поцікавиться, що я там забула?

— Просто відчини хвіртку й прослизни всередину, — сказав він. — Ніхто й не помітить.

Потім він витяг із кишені й уклав їй у долоню щось прохолодне й тверде.

«Ось. Я хочу, щоб ти принесла мені його після обіду. Це — оберіг, який батько дав мені, коли я був іще восьмирічним хлопчиком. Малим, я був запеклим збирачем: мертві комахи, мушлі, морські камінчики, жолуді — усе таке. Але це — щось особливе. Мій батько казав, воно належить до тріасової доби. Бачиш, тут з одного боку закам'янілий равлик. Може, це й дурня, та я завжди тримаю його в кишені, бо взявши його до рук уперше, я зрозумів, що цілий світ, непізнаний, чекає на мене.»