Еллен Марі Вайсман: Сливове дерево

Усміхнена, наче виграла найбільший приз, блідою рукою тримаючись за розстебнений комірець білої сорочки, Каті витягла з-позад себе якогось хлопця. Він мав біляве розкуйовджене волосся й широкі, червоні розтріскані губи. Вдягнений у чорні брюки та синю камізельку, схожі на ті, в яких Ісаак зазвичай ходив до університету, він обома руками обіймав Каті за талію. Щокою притулившись до її плеча, хлопець вивчав Крістін колючим поглядом холодних блакитних очей.

— Це — Стефан Ейхман, — відрекомендувала Каті.— Він був у п'ятому класі, коли ми були в третьому, пам'ятаєш? Його родина переїхала до Берліна влітку перед шостим класом, але, на моє щастя, він щойно повернувся.

Крістін простягла руку для привітання й промовила:

— Guten Tag. [6] Добрий день (нім.) . Вибачте, що не пам'ятаю вас.

— Я теж тебе не пам'ятаю, — відповів хлопець, ігноруючи її руку.

Із замріяними очима він притяг Каті ближче до себе й притулився носом до її вуха. Крістін засунула обидві руки до кишень і стисла правицею Ісааків оберіг.

— Ми зі Стефаном учора випадково наштовхнулись одне на одного у м'ясника, — сказала Каті, жартома відштовхуючи його губи від свого вуха. — Виявляється, у нас багато спільного. Він навчає мене англійської і пообіцяв повезти до Берліна в театр!

— Класно тобі,— відповіла Крістін. — Е-е, приємно було…

— Уяви, він може дістати контрамарки, — перервала її Каті, ледь не підстрибуючи на місці.— Стефанів батько був директором одного з тамтешніх театрів!

— Напевно, ваш батько — велика людина, — сказала Крістін, вигадуючи привід для втечі.

Каті раптом схаменулася, стисла губи й оглянулася на хлопця.

— Батько Стефана помер минулого року, — промовила вона рівним голосом. — Саме тому вони з матір'ю повернулися сюди.

Крістін зашарілась.

— Дуже шкода. Будь ласка, прийміть мої співчуття.

Стефан виструнчився та смикнув головою, ніби відпрацьовуючи королівську поставу.

— Він не лишив нам із матір'ю жодного пенні,— відповів хлопець, кривлячи губи, ніби в цих словах була отрута. — Нема за чим шкодувати.

Крістін не знала, що відповісти. Вона й помислити не могла сказати таке про когось із родичів, тим паче померлих.

— Добре, — промовила вона, повертаючись до дверей. — Мені дійсно вже треба йти. Вибачте, що прийшла без запрошення. Приємно було побачитись, Стефане.

— Чекай! — спинила її Каті.— Так чого ти хотіла?

— Та так, нічого. Поговоримо завтра. — Крістін поспішила спуститися з ґанку.

— Добре. Auf Weidersehen! [7] До побачення! (Нім.) . — попрощалась Каті.

Дорогою додому Крістін бігцем здолала чотири квартали і звернула на широку гамірну вулицю, від якої відходив її провулок. Знаючи запальну вдачу Каті, Крістін не здивувалася, що подруга цілувалась із малознайомим хлопцем. Але щось іще непокоїло в її необачній поведінці. Спочатку важко було сказати, що саме, та потім миттєвий здогад обпік Крістін. Каті зі Стефаном поводилися так, ніби зустрічались уже багато місяців, тож подруга навряд чи зрозуміє почуття Крістін з приводу першого Ісаакового поцілунку.

«Мабуть, я краще помовчу про це», — подумала дівчина, звертаючи на Шеллергассе-штрассе.

Повний гною віз, запряжений кількома волами, перегородив вузенький крутий провулок, заважаючи пройти. Крістін зупинилась, міркуючи, скільки дорогоцінного часу ще втратить, обходячи кругом кварталу. Фермер у спецівці та замащених чоботах зліз зі свого місця візника й гіллякою «вмовляв» худобу зрушити. Воли хоркали й перебирали ногами, тягнучи заважкого воза крутим підйомом, але просувалися лише на кілька дюймів за раз. На щастя, селянин помітив дівчину і надав їй можливість пройти. Крістін вдячно йому кивнула і підтюпцем побігла додому, боячись, щоб волосся не просякло духом гною. Вона прослизнула між возом і вологою стіною хліва, задня стіна котрого впиралася в дровник її батьків, намагаючись триматися якомога далі від смердючого вантажу.

Аж ось дівчина помітила, що до сухої балки хліва було прикріплено оголошення, котрого вранці ще не було. Крістін прочитала виведений готичними літерами заголовок: «ПЕРША ПОСТАНОВА РЕЙХУ ГРОМАДЯНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВУ». Відійшовши подалі від воза, вона дочекалася, доки фермер відпровадить волів іще на кілька метрів уперед, і повернулась, аби прочитати чорно-білий плакат.

Під заголовком жирним шрифтом було написано: «Жоден єврей не є громадянином Німеччини». У центрі плакату були намальовані силуети чоловіків, жінок і дітей, під якими містилося запитання: «Хто — громадянин, а хто — єврей?». Фігурки євреїв мали чорну штриховку, громадяни — білу, а покручі [8] Люди змішаної раси. — сіру. Схематичними лініями було зображено родинні древа, на яких білими, чорними та сірими хрестиками показували, кого можна вважати німцем, кого — євреєм, а кого — покручем. Нижче містилися зображення банку, ресторану, пошти, з позначкою «Verboten!» [9] Заборонено! (Нім.) . На них чорні й сірі чоловічки стояли перед зачиненими дверима. Іще нижче стояло попередження: «Кожного, хто не виконуватиме заборони 1, 2 чи 3 цієї постанови, буде піддано покаранню шляхом ув'язнення, примусової праці та/чи штрафу». І під цим уже йшли параграфи постанови, надруковані красивим шрифтом.