Еллен Марі Вайсман: Сливове дерево

— Ми більше не працюємо на Бауерманів, — сказала мама нехарактерним для неї тремтячим голосом.

Крістін скам'яніла. Що? Чому?

— З'явилися нові закони, — продовжила мамця. — Один із них забороняє німкеням працювати на єврейські родини.

На якусь мить дівчина розслабилась, усвідомивши, що це не через неї й Ісаака. Та потім згадала плакати на вулицях.

— Це через ті ідіотські плакати? — запитала вона. — Я не збираюся робити те, що там написано.

Вона підвелась, готова піти, але мати вхопила її зап'ястя.

— Крістін, послухай мене. Нам не можна ходити до Бауерманів. Це — незаконно і навіть небезпечно.

— Мені треба поговорити з Ісааком, — вигукнула дівчина, відсторонюючись і збираючись чкурнути в двері.

— Nein, забороняю тобі,— закричала мати.

Крістін не знала, що її зупинило: твердість чи острах, що раптом відчулися в мамчиному голосі.

— Гера Бауера вигнали з контори, — вже спокійніше продовжила вона. — Йому заборонено вести юридичну практику. І якщо тебе там упіймають, обов'язково заарештують. Гестапо знає, де ми працюємо.

Крістін стояла мовчки, з усіх сил бажаючи, щоб це було неправдою. Мати підвелась і поклала руки їй на плечі.

— Крістін, подивись на мене! — В очах стояли сльози, та погляд вона мала рішучий.

— Один із нових законів також забороняє будь-які стосунки між німцями та євреями. Я знаю, що тобі подобається Ісаак, але ти мусиш триматися подалі від нього.

— Та він же не справжній єврей!

— Мені байдуже, навіть якби він був. Але це має значення для нацистів і для тих, хто видає ці закони. Ми мусимо коритися. Маю дозвіл піти до них тільки раз, аби забрати нашу платню. Тепер нам дуже знадобляться гроші. Але ти залишишся вдома. Зрозуміла?

Дівчина опустила голову й затулила мокрі очі долонями. Як це могло статися? Ще зранку все було так добре! Вона згадала Каті та Стефана, щастю котрих ніщо не загрожувало, крім істеричних настроїв її матері. І раптом вона схаменулась. Витерла лице й подивилася мамі в очі.

— Передаси Ісааку записку від мене?

Мамчині губи міцно стислись, а чоло вкрилося глибокими зморшками. Та по якійсь хвилині вона підвела руку й погладила дочку по голові.

— Гадаю, від того не буде гріха, — відказала вона. — Тільки пиши її швидко, у мене не має часу чекати. І запам'ятай: доки все не владнається, ти з ним не бачитимешся.

Крістін почала розвертатись, але мати схопила її за руку.

— Ти не бачитимешся з ним. Зрозуміла мене?

— Ja, Mutti, [10] Так, мамо (нім.) . — відповіла дівчина.

— Ну тепер біжи.

Крістін збігла нагору й зачинилась у своїй кімнаті. Кілька днів тому вона прикрасила вікно опалим листям. До кожної шибки приліпила якийсь один листочок: золотистий буковий, жовтий дубовий, червоний кленовий і рудуватий горіховий. Нині це здавалось таким дитячим. Нині не захаращена меблями кімната лише підсилювала відчуття пекельного холоду та порожнечі. Зимні протяги вже познаходили собі якісь невидимі шпарини у скріплених вапном цегляних стінах і міцному дереві. Вузьке армоване соснове ліжко, дерев'яний стіл зі стільцем і протертий ледь не до дірок килим на вичищеній підлозі — це нехитре вмеблювання — не додавало тепла.

Вона витягла з кишені Ісааків оберіг і тримала його біля серця у стиснутому кулаці, порпаючись у своєму столі. Кілька аркушів паперу, що залишилися ще зі школи, знайшлися аж біля задньої стінки шухляди, а уламок простого олівця — між стосом старих підручників і її уже стареньким іграшковим ведмедиком, що мусив гарчати, коли натиснеш йому на животик. Але грізне колись гарчання тепер скидалося більше на слабенькі стогони. Дівчина поклала Ісааків камінець у ближній правий куток шухляди, взяла з полиці книжку і підклала її під папір. Потім сіла на ліжко й задивилася на білий аркуш. Сльози заважали їй. Але, зрештою, Крістін витерла очі й почала писати.

Ісааку, любий!

Вранці я була така щаслива, та зараз мені сумно і страшно. Ти мав рацію в усьому, що говорив про Гітлера та нацистів, стосовно дискримінації єврейського народу. Вибач, що не ставилася до цього з усією належною серйозністю. Моя матуся щойно розказала про новий закон, який забороняє нам працювати на вашу родину. Вона також каже, що нам із тобою більше не можна бачитись. Не розумію, що відбувається. Будь ласка, скажи, що ми все одно будемо разом. Я вже за тобою скучила!

Вона поклала листа до пожмаканого конверту, що знайшовся в одній із книжок, заклеїла його та віднесла матері.