Ці думки наповнили її радістю з того, що вони з матір'ю мають постійну роботу в Бауерманів, і раптова тінь якогось занепокоєння на мить затьмарила цей щасливий день. Її батько, Дітріх, який працював муляром, виконавши одне замовлення, мусив одразу шукати інше, тому його заробітки були нестабільними й різнилися щомісяця. Останнім часом майже нічого не будувалось. Роботи не було тижнями, й він мусив полювати на кроликів або найматися плугатарем до котрогось із фермерів, який за одне зоране поле давав мішок старої картоплі чи цукрових буряків, із них мати потім варила сироп для підсолоджування напоїв. У великих містах було більше мулярської роботи, та, навіть якби йому одному із сотні бажаючих пощастило бодай щось знайти, вся платня пішла б на залізничні квитки.
Крістін розуміла, що минулого року її родина могла собі дозволити зайвий ящик яблук або тачку вугілля тільки завдяки тому, що вона півдня працювала на Бауерманів. А якщо батьки Ісаака звільнять її, тільки щоб розлучити їх? А якщо вони звільнять і мамцю теж? — Дівчина стишила ходу, розмірковуючи, чи не зіпсує класова нерівність її життя. Та Ісаак запевнив, що це не має значення. Понад усе на світі вона хотіла у це вірити, тому відігнала сумні думки й знову пришвидшила кроки.
За квартал від будинку Каті дівчина глянула вниз на свої черевики, чи не забруднилися вони під час прогулянки на пагорбі. Батьки збирали на них гроші понад рік, й Крістін носила їх тільки два місяці. Матуся не зрадіє, якщо вони швидко стопчуться чи візьмуться плямами. Попередню пару дівчина носила з тринадцяти років, аж доки її пальці не почали вилазити з протертих наскрізь носів. Нові черевики були так само практичними, з високою шнурівкою, такі носили всі, та Крістін подобалось, як сяяла їх чорна шкіра. Вона однаково раділа своїй обнові й журилася тим, що віддала свої старі туфлі в такому жахливому стані п'ятнадцятирічній Марії, котрій доведеться носити їх, як є, аж доки знайдеться швець-чарівник із маленьким молоточком і просякнутими лаком руками та відремонтує їх.
Усвідомлюючи ще й цю нагальну необхідність — начистити й відполірувати взуття — Крістін побігла до будинку Каті, нагадуючи собі не забути розказати про Ісаака й Марії, яка вдома допомагала бабусі доглядати шестирічного Генріха і чотирирічного Карла. Виходило, що в неї просто не вистачало часу розповісти подрузі про поцілунок і запросини на свято, бо треба ж було ще позичити в Каті сукню, а потім забігти додому й перевдягтись, відмитись і зачесатись.
Триповерховий будинок Каті стояв біля самого тротуару, затиснутий між двох таких самих кам'яниць, і рожево-червоні пелюстки петуній, що сипалися з усіх шести зелених привіконних ящиків, рясно вкривали хідник. Крістін задерла голову, сподіваючись покликати подругу через відчинене вікно, та червоні штори були щільно запнуті. Вона постукала в двері й відступила на крок, а тонкі пальці знов і знов перебирали довгу косу, ніби сукали якусь невидиму нитку.
Здавалося, ціла година минула, коли Каті, нарешті, відчинила. Вона стояла в дверях усміхнена, в рясній сорочці та широкій синій спідниці, вишитих на грудях і подолі білими едельвейсами та пурпуровими серцями. Крістін здивувало, що Каті вбралася в костюм, який зазвичай одягають тільки на весілля чи велике свято. Цікаво, куди це вона зібралась. А потім Крістін помітила, що на блідих зазвичай щоках подруги цвітуть густі рум'янці, притаманні всім рудоволосим людям, а очі мають геть відсутній вираз. Здавалося, їй забракло повітря. Одну руку вона завела за спину, ніби ховала в ній щось від погляду Крістін.
— Що ти тут робиш? — запитала Каті, здмухуючи зі спітнілого лоба неслухняні пасемця.
Вона глянула кудись у бік, а потім захихотіла неприродно високим, писклявим сміхом.
— Що сталося? — поцікавилася Крістін. — Хто там у тебе?
— Мені зараз ніколи з тобою говорити, — відповіла Каті.
Із глибини будинку почулося чоловіче мурмотіння, й дівчина знову захихотіла. І раптом передумавши, сказала Крістін:
— Обіцяй, що мовчатимеш. Сама знаєш, як розійдеться мамця, коли взнає.
Каті була єдиною дитиною в батьків, і її мати, що частенько страждала на тривалі мігрені, рятунком від яких було тільки цілоденне лежання в затемненій спальні, постійно тремтіла над своєю пестункою. А батько, на п'ятнадцять років старший за тата Крістін, мав пекарню й лише лупав очима на свою схильну до драм і перебільшень дружину.
— Ти ж знаєш, що не скажу, — відповіла Крістін, жалкуючи, що не пішла прямо додому.
Читать дальше