Еллен Марі Вайсман: Сливове дерево

Ісаак говорив з нею про музику, культуру та політику, коли вона напрасовувала сорочки його батька. Коли вона поралася в саду, хлопець розповідав, як їздив до Берліна й ходив там до опери та театру. Він описував дівчині весь світ — Африку, Китай, Америку — ніби на власні очі їх бачив. Ті описи людей і ландшафтів були барвистими, яскравими… Він добре говорив англійською й навчив її кількох слів. Він прочитав усі книжки з батькової бібліотеки, а деякі — навіть двічі.

Але ще важило й те, що Бауермани були євреями.

Батько Ісаака, Абрам, — чистокровний юдей, Ніна — напів'єврейка, напівлютеранка. І попри те, що Бауермани не дотримувалися юдейських звичаїв, усі в містечку вважали їх євреями. Усі члени нацистської партії, хоча ніколи не знаєш, хто є її членом, а хто — ні, також уважали їх за євреїв.

Ісаак пояснював, що батько хотів би, щоб його діти виконували релігійні обряди, та Ніна не належала до тих жінок, котрі коряться ще якійсь волі, окрім власної. Вона не відчувала себе ні єврейкою, ні лютеранкою настільки, щоб змушувати Ісаака із сестрами обирати релігію, доки вони ще не доросли до того, аби зробити це свідомо. Та в очах нацистів вони все одно були євреями, й Крістін знала, що для декого з односельців багато важитиме той факт, що він — єврей, а вона — християнка.

— Що тебе засмутило? — спитав хлопець.

— Та нічого, — відповіла вона, намагаючись усміхнутись.

Тоді він схилився до неї — і поцілував. Крістін затамувала подих.

По кількох благодатних митях він відсторонився, важко дихаючи.

— Я ж казав тобі, Луїза знає про мої почуття. Ми разом кепкуємо з того, як наполегливо батьки намагаються поєднати нас. Вона знає, як я до тебе ставлюсь, і бажає мені щастя. Взагалі, я мушу зізнатися, справжньою причиною того, що я прийшов до тебе зранку, є батьків дозвіл привести дівчину на наше щорічне свято. І я почуватимусь цілковитим дурнем, коли ти відмовиш.

Крістін дивилася на нього широко розплющеними очима, її серце пташкою билося в грудях, вона почувалася наляканою овечкою, готовою застрибати по траві.

Щорічне грудневе свято Бауерманів було важливою подією, його відвідували всі найвищі посадовці, місцеві чиновники, юристи й інші впливові люди з усіх навколишніх містечок. Крістін не була особисто знайома ні з ким із гостей, оскільки спілкувалася переважно з фермерами, робітниками фабрики, м'ясниками та мулярами. Але минулого року мати дозволила їй допомагати на кухні з розкладанням дорогих сортів сиру та кав'яру на невеличкі крекери й тарталетки.

Доправляючи таці з перекусками до офіціантів в інший кінець холу, дівчина чудувалась усьому, що бачила та чула; уся та сцена нагадувала кольорову ілюстрацію до чарівної казки. Звуки скрипки літали у повітрі, шампанське іскрилося в кришталевих келихах. Чоловіки у смокінгах і жінки в мерехтливих вечірніх сукнях, здавалося, пливуть мармуровою підлогою під час вальсу, немов квіти, що, залишивши коріння в промерзлому зимовому саду, злетілися на світло і тепло садиби. Сотні маленьких вогників підморгували з усіх пілястрів, а золочені менори яскраво освітлювали кожну святково декоровану кімнату. Пишна ялинка, прикрашена сріблястими і золотистими іграшками, височіла аж до стелі. Мати безперестанку нагадувала Крістін, що вона тут, аби працювати, а не стовбичити з роззявленим ротом, як дурнувата школярка.

І тепер Ісаак пропонує їй бути його дівчиною на найбільшому святі містечка, не розкладати бутерброди та розставляти напої на срібній таці, а бути однією з отих відвідувачок в елегантних шовкових сукнях. Його запитання зависло між ними в повітрі, й Крістін не уявляла, що відповісти. Немов, аби підкреслити її вагання, десь у долині почала ритмічно гупати сокира. Аж ось пронизливий свисток потяга, що прибував до станції, привів дівчину до тями.

— Може, відповіси що-небудь? — промовив Ісаак.

— Ми звикли дивитися з того боку вулиці,— всміхнулася вона.

— Що ти маєш на увазі?

— Спостерігати за вами. Ми з молодшою сестричкою Марією та найкращою моєю подругою, Каті залюбки дивились, як багатії в красивих уборах виходять із автомобілів, прибувши на вечірку твоїх батьків, як ви з сестрою вітаєте гостей на порозі.

— Ух, я це ненавидів, — вигукнув він, зводячи очі до лоба.

— Усі дами лізли обійматись, а чоловіки гладили мене по голові, немов собаку. Навіть зараз, коли я вищий за більшість із них, вони наполегливо намагаються поляскати мене по плечу, проказуючи щось типу: «О, гарний хлопчина, гарний хлопчина!» чи «Твій батько — добрий, дуже добрий чоловік».