В Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

– На, пий, але ж дивись, щоб випив не останню! – застеріг Борис.

– О, нема ціни оцій пляшці дорогій! – захоплено промовляв Григор, пригортаючи пляшку до грудей.

Усі сміялися.

– Розійдемося ж кожний на своє місце. Та не спати. Треба пильнувати, щоб наші голови були цілі та панське добро не пропало. Дивіться всі гаразд, – остерігав Борис.

Усі розійшлися, куди кому сказано. Надворі стало зовсім темно, бо хмари вкрили місяць, далеко десь виблискувала блискавиця.

– А що, Петруню, хоч я мов той пес на припоні, зате в мене пляшка. Я не віддам її за всі скарби у світі! – хвалився Григор і, брязкаючи ланцюгом, сів на драбині вище від Петруні.

– Чого дерешся вгору? – запитав той.

– Собаці ж можна скрізь, куди досягне ланцюг. От пляшка є і в пляшці є, але вона закоркована. Як його пити?

– А ти одбий шийку, – порадив Петруня.

– Одбити... Але об віщо?.. Коли б залізяка або цеглина... А можна ж об край стіни. – Він поліз по драбині вгору.

– Чого ти поліз туди? – запитав підозріло Петруня.

– Сиди, сиди, Петруню! Ось я зараз одіб’ю шийку і смикну за твоє здоров’ячко, – заспокоїв його Григор. Дивлячись униз на Петруню, він відбив шийку пляшки, досягнув рукою до гармати, намацав дірку запалу і вилив усередину горілку, а порожню пляшку жбурнув по той бік стіни.

– Хоч раз у житті здалася на користь пляшка, – промовив, спускаючись униз, і сів біля Петруні.

– Уже? – запитав той.

– Уже, Петруню. І пляшку геть закинув. З порожньої, як ти знаєш, не вип’є й сам премудрий Соломон.

Григор замовк, мовчав і Петруня. Самко, сидячи на дереві, дивувався з Григора, що той весь час наче грався з життям, то вже був зовсім загибав, то знову рятувався, викручувався і встигав за якусь хвилю обміркувати все і всіх обдурити. Петруня сидів, держачи вила догори ріжками, Григор поглядав на нього, посміхаючись.

– Одважний з тебе войовник, Петруню, – промовив після мовчанки Григор. – Ото б ти й мене заколов?..

– Заколов, – одповів рішуче Петруня.

– Подумай лиш за віщо б ти заколов мене?

– За те... за те, щоб не робив лихого, – не зразу одповів Петруня.

– Кому не робив лихого? Панам?.. А за що ти вподобав їх так дуже?

– Та за що ж?.. Так... Не можна без панів. Над нами, дурнями, їх постановив сам Господь. Без Божої волі не робиться ніщо, – побожно зазначив Петруня.

– Без Божої волі й чиряк ніде не сяде, – погодився насмішкувато Григор і знову замовк, перебираючи, наче чотки, кільця ланцюга.

У дворі й навколо утворилася мертва тиша, блимав каганець, бігали тіні від сяйва по стінах будівель.

Надходила північ, проспівали півні за двором, ще дужче потемнішало навкруги.

– Було отаке колись ще за старого пана, нехай царствує на тім світі, – забалакав Петруня. – Так отой, сучої пари Василько, млинарів братко, підбурив людей супроти пана. Тоді ми – це я, Борисів батько покійний та чоловік Іванихи – не спали цілісіньку ніч, а таки врятували пана, сховали його. А потім з Курського пригнали солдатів. Ох, і карали ж бунтівників. Хоч і жаль їх було, та жаль і на них. Ото щоб не бунтували. Наробили й заробили собі лиха... Ти, мабуть, не забув про те? Тоді ж твій батько пропав...

Аж ось двір освітлився полум’ям пожежі, горіло за чорним двором.

– Горить!.. Горить!.. Що роблять, супостати!.. – збентежено промовив Петруня і встав із східців. – Це за двором хтось підпалив клуні...

Обличчя в Григора загорілося рішучістю, але він удав із себе здивованого.

– Хто б це міг підпалити?

– Ти не знаєш, хто?.. – вискалив свої ікли Петруня. – Ти добре знаєш, хто!

З чорного двору прибіг Борис, збентежений і разом лютий.

– А, вже з’явилися. Палити почали! А ти готуйся! Гукнеш, коли скажу. Ото вони, твої чорти! – гримнув він на Григора. – Петруню, пильнуй за ним, щоб він оце мовчав і не рухався з місця. А я зараз оббіжу двір! – сказав і швидко побіг поза будинок.

– Не ворушись мені! – теж гримнув на Григора Петруня, а сам, важко сопучи, поліз нагору по східцях драбини і почав прислухатися. – Уже йдуть... понад стіною крадуться... Ач, мовчки як, тільки бур’ян шелестить... Та однаково не вкусите!.. – бубонів Петруня, злазячи додолу.

– Хо, хо, хо! – почувся дикий регіт та брязкіт заліза на чорному дворі.

– Почули й оті своїх. Грюкають ланцюгами. Сидіть собі, голуб’ята, сидіть... – бурмотів Петруня.

Пожежа розгорялася, заливаючи сяйвом двір. Заскиглили й завили собаки, заголосив жіночий голос. Щось задеренчало, затупотіло. Прибіг Фрик, блідий, дуже переляканий, волочучи позад себе вила.