В Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

Розказала Дося, що управитель Фрик збожеволів, бо ходить по садочку та посміхається. Його ніхто й не займав, бо він був не лютий. А Борис та Микита посідали на кращих коней, одчинивши другу браму, і вибігли з двору.

Плакали Дося з Ориною, згадуючи нещасних в’язнів, не довелося бідолашним побачити волі. Хоч і не було б уже з них людей, бо вони побожеволіли та поробилися такі, що наскрізь світилися. Отой з них, що врятувався, Пилип Косач, так уже й балакати гаразд не вміє, і такий уже немічний, що йде й точиться, од вітру хилиться.

Далі розповіла Дося, що незабаром після вибуху коваль Ярема та Ясько побігли в село та сказали людям, щоб вони йшли сюди в двір, а то, бува, повернуться псарі та почнуть над ними помщатися. І тільки що люди увійшли в двір та зачинили браму, коли й псарі повернулися. Вони побачили здалеку пожежу та кинулися бігти додому. А їхні двори підпалили руські з-під Путивля, що їх заздалегідь сповістив циганчук. Повернулися псарі, під’їхали до брами замку, постукали й почали прохати, щоб їх упустили в двір. Такі вони поробилися плохі, не лаялися, не погрожували, та хтозна, яка в них думка, а до того вони озброєні: то що схотіли б, те й зробили. Вони ж катували людей раніш, хоч би то й за панського наказу, але й від себе додавали, щоб запобігти панської ласки.

Побалакав з ними циганчук через стіну, а в двір не пустив, то вони й поїхали кудись. А незабаром повернулися й оті запродані, що їх були гнали пани на далеку сторону, – цих упустили в двір.

Розповідали запродані, що їм гарно було тільки, коли вони виїхали звідціль, а як доїхали до Конотопського мосту, то звеліли пани своїм прикажчикам, щоб вони декількох закували в ланцюги, почали їх бити гарапниками. Аж тоді вже побачили запродані, що й нові пани не кращі від старого пана. Та вже було пізно думати, треба коритися. А коли псарі покинули панів та повтікали додому, то ще лютіші поробилися пани та їхні прикажчики, почали в’язати людей один до одного та гнати пішки і підгонили, б’ючи, щоб швидше йшли. Лихо було людям. Але де не взявся якийсь пан з вершниками, оточив отих панів, звелів їх роздягнути, забрав у них якісь папери, а потім звелів своїм вершникам, щоб вони розв’язали й ослобонили людей, а панів та їхніх прикажчиків потопили в болоті. Благали пани та прикажчики, щоб їх не карали, та не перепросилися, бо вкинули їх у ковбані, там вони й залилися. А після того дивовижний отой пан сказав усім запроданим, щоб вони поверталися до замку, рятувалися гуртом та ждали його, поки він повернеться.

Самко слухаючи розповідання Досі, зрозумів, що отой дивовижний пан був не хто інший, як ватажок Старий із своїм товариством. Підійшов Самко до вікна і почав дивитися на двір, що нагадував табір, бо сиділи серед двору жінки з дітьми та старі, а чоловіки стояли гуртками і щось балакали. Обличчя в людей невеселі. Та й нічому радіти, бо ні в кого ніяких надій на добре. Ну, щось таке зробилося, нема пана й прикажчиків, це добре, але чи надовго? А що ж далі?.. Чого ж більше їм сподіватися, як не кари? Хоч і не всі вони повставали супроти пана, а кара панська нікого не мине.

Застогнав крізь сон Григор, кинулися до нього Орина й Дося. Обличчя в сліпої стало таке, ніби їй так само болить, як Григорові, коли б ще не дужче. Каже Дося, що пал у хворого вщухнув трохи. Сон переможе хворобу.

Вийшов Самко з будинку надвір, став біля стовпа на ґанку і почав прислухатися до балачок людей.

– Що вони гарного зробили?.. Вигнали прикажчиків, захопили панський двір. А далі що? – говорив якийсь селянин.

– А от, що воно буде, коли пан повернеться? Злупить з нас усіх шкури. Не буде дивитися, чи ти винуватий, чи ні. Біда нам усім буде, – казав інший.

– Буде, буде... Нічого кращого ждати... Усім буде... – погоджувалися гуртом селяни.

– Що не буде, а вже страшного льоху нема. Хіба новий збудують, так це не так швидко, – тішився парубок. – Уже Григор щось знає. Ось нехай він одужає. А отой пан, що нас ослобонив, казав, щоб ми його сподівалися.

– Це вже буде страшний суд, діточки. Казала ранком попадя, як йшла повз нас з попом, що народився анцихрист. А вже попадя знає. Буде, буде страшний суд, – запевняла жінок стара сива баба.

Жінки хрестилися й зітхали.

– На чужу сторону треба тікати та й край. Є такі степи, що туди треба людей. А там хоч і пани, так тільки три дні на тиждень роблять на них люди, а три дні на себе самих, – розповідав селянин іншим.

– А так! Так! На чужу сторону! Гірше не буде! – загомоніли в гурті.