В Таль: Незвичайні пригоди бурсаків

Ховали забитих там, де й в’язнів, у садку, в одній братній могилі. Не робили й трун. Нема часу думати багато над мертвими, коли треба рятуватися живим. Яська-музику та Ярему-коваля поклали рядком.

Запрягли вози, бо вже вечоріє, а за ніч треба далеко од’їхати звідціль, щоб не гналися, бува, за ними.

Усі на возах. Зараз рушати. Але біля одного воза зібралася купка людей. То прощаються Василько й Дося з Григором та сліпою Ориною. Вони порішили лишитися отут, щоб не кинути напризволяще поранених. А панська кара їм не страшна. Потішають вони Досю, кажучи, що колись і вони приїдуть на вільну землю. Плаче гірко Дося, важко їй розлучитися з Ориною, що була їй за сестру й за матір.

Рушила валка з двору, а позад неї на берлині їхав пан з рубцем над лівою бровою, оточений вершниками. На гарбі, де висіли дві шкіряні колиски, сидів розбійницький куховар Квасок, нахиляючись над пораненими бурсаками та прикладаючи до ран цілющі трави. А одважний циганчук, удаючи панського прикажчика, керує валкою.

За тих часів такі валки не були дивом, бо пани менджували кріпаками, мов товаром, а тому всі були певні, що дійдуть безпечно на вільну землю.

На другий день пролунали дзвіночки, і в розчинену браму двору в’їхав тарантас, а на ньому військовий пан, оточений вершниками. На майдані стояли солдати з Глухова.

Гукав отой пан біля порожнього будинку, щоб хто вийшов до нього. З’явився Фрик, що никав у садку. Пан сказав, що він – капітан-справник, і наказав зібрати всіх кріпаків. Але Фрик тільки посміхався і нічого не відповідав. Побачив капітан, що той божевільний, звелів своїм вершникам, щоб вони пошукали когось у дворі. Привели вершники до пана трьох старих дідуганів-прислужників, що сховалися були на печі в пекарні. Глухі дідки не сказали нічого панові, бо нічого не знали.

З’явився Григор, перебраний у селянську одежу. На запитання капітана одповів, прикинувшись дурнем, що тутешній пан продав усіх людей другому панові. Хто тут з ким бився, він не знає, – мабуть, якісь розбійники, бо й його поранили в руку. А він отут із сліпою дівчиною ходить біля поранених.

Увійшли солдати в двір і розмістилися на чорному дворі, а начальство – в панському будинку.

Григор, прислужуючи панам, довідався, що сюди прибуде новий пан. А після того капітан записав, які є живі душі, тобто Григора, трьох дідків та кількох поранених.

Через кілька днів приїхав новий пан. Дивувався, що так мало лишилося душ в оцьому маєткові. А згодом пригнав своїх кріпаків із свого маєтку, з-за Чернігова, розселив їх у покинутих дворах і почав порядкувати.

А з німцем Фриком сталося таке диво, що він, побачивши справжнього пана, забалакав так, нібито й не був божевільний. Хитрий німець! Це було злякало Григора; він подумав, що управитель укаже на нього панові, як на верховода, але німець мовчав, і Григор заспокоївся.

Новий пан не так катував своїх кріпаків карами, як роботою. Почав з того, що геть розкидав стіни двору й будинок, а собі збудував другий, ближче до села. А на тому місці, де були поховані забиті, утворилося сільське кладовище.

Григор одкупився на волю за гроші з патериці ченця Аники та побрався зі сліпою Ориною. Жили вони вкупі зі старим млинарем, орендували в пана млина, та ще Григор збудував кузню і кував, працюючи ще довгі роки. Жили вони з Ориною лагідно, мали двох дітей.

А Гапка, після свого шлюбу та сидіння в льодовні, стала ще дурнішою. Ніколи не згадувала про те, що з нею було, а пасла корови, їла хліб та виспівувала.

Ішли роки. У селі Козацькому люди народжувалися й умирали так, як і скрізь. Пани жили, як пани, кріпаки – як кріпаки. Старілися Григор з Ориною, росли в них діти – хлопець та дівчина. Згадували старі про давнє минуле і розповідали про нього своїм уже дорослим дітям.

Колись їм пощастило довідатися про долю тих, що вирушили на нові землі. Проходив мандрівний дяк через село Козацьке і взявся розмалювати нову церкву всередині. Григор з ним зазнайомився, і дяк розповів, що він був у селі, де оселилися колишні наддніпряни-втікачі вкупі з монастирськими кріпаками. Село те неподалік великого міста Катеринослава.

З оповідання дякового можна було знати, що Дося побралася з циганчуком. Василька не бере й старість, бо подався з бурсаками і пристав до пікинерів, а потім укупі з бурсаками, з дочкою та зятем подався аж за Кубань, і приписалися вони там до чорноморців, що їх зібрав Антон Головатий.