В Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

З будинку вийшов Борис, несучи зброю, за ним ішов Фрик.

– Що за лиха година! Стільки рушниць і всі попсовані. Це, мабуть, він навмисне їх попсував, – кинув Борис у бік Григора. – Добре, що хоч два пістолі справні. Нехай тепер хто спробує лізти через стіну.

– Держай на бік оті погані штуки, – сказав Фрик, дивлячись боязко на пістолі.

– А хто ж, як не він попсував, – погодився Петруня, вказуючи на Григора. – Він тут таке верзе, що ні до купи. Замкнути б його в льох, щоб сидів отам з братами...

– Е, ні, Петруню! Він придасться нам на краще, – сказав Борис, посміхнувшись злорадо.

З чорного двору прибіг Микита, приніс на плечах два мішки і кинув їх долі біля драбини. Обличчя в нього було перелякане, бліде, він аж тремтів.

– Ху, цур йому!.. Таке страшне побачив... Повісилася тітка Іваниха... Висить-гойдається на мотузку в дівочій кімнаті... Ото я взяв пороху та куль, та й думаю: а зазирну в дівочу... Увійшов, блимає каганець, а вона висить, така страшна, синя... Гукав дівчат, нема. Десь поховалися з переляку... – розповідав Микита.

– Повісилася, кажеш? – перепитав Борис. – Ні, то її повісили розпрокляті дівчата... Ну, буде ж їм... Нехай лиш мине ніч. Знайду їх та по одній закатую всіх чисто!

– Мейн-ґот!.. Це й нам уже буде страшно жити!.. – промимрив жалібно Фрик.

– Треба нам усім озброїтися, – сказав Борис. – А піди, Петруню, та пошукай отам біля стайні вила, – звелів він.

Петруня пішов шукати вила, Борис та Микита, взявши мішки з порохом та кулями, полізли по східцях на стіну і почали набивати гармату. Фрик задер догори голову та дивився, Григор стояв нерухомо біля хвіртки, щось думаючи.

Набивши гармату, Борис та Микита злізли додолу.

– Ну, а тепер, коли є вільний час, ми з тобою, голубе, поговоримо, – звернувся суворо Борис до Григора. – Прийшов ти сюди чогось недарма, і щоб ти не казав, то я тобі не повірю й на крихту. Ми знаємо, що ота сліпа Орина, коваль Ярема та ти – запеклі панські вороги. Я не займав сліпої через оту другу...

Борис замовк на хвилину і похмурився ще дужче.

– Ви гуртом щось надумали, та дарма! – почав знову Борис. – Ви покладали надію на запроданих. Думали, що вони здіймуть щось, аж воно ні. І ось ти сюди заскочив чогось, мов хитрий лис, напевно думав допомогти іншим улізти сюди. Допитувати тебе нема часу, та, крім того, ти такий, що не скажеш, хоч би тебе й убити. І слід би тебе оце вбити, та поки що ти нам будеш потрібний, – посміхнувся Борис. – Ми зробимо з тобою мудру штуку... Я знаю, що сюди надійдуть оті твої друзі-злодюги спробувати, чи неможна сюди пробратися. Та дарма!.. Ти бачив, що я набивав гармату? – запитав він Григора.

– Бачив, – одповів рівно той.

– Так отож ти мусиш з неї стрельнути, коли вони надійдуть до брами, – сказав Борис, дивлячись пильно у вічі Григорові.

– Стрельнути в своїх? Немудра зовсім штука, – погодився Григор.

– Напевно, що за таке ти набув би панської ласки, – зазначив Борис.

– О, так! І я просити буду пана, щоб добре було, – додав Фрик.

– Коли наблизяться бунтівники, то ти подаси голос, щоб вони йшли до брами, і стрельнеш у них. Так? – запитав Борис.

– Гаразд, – погодився вдруге Григор.

– Кажеш, гаразд? – перепитав Борис. – Ти згодився так швидко... – промовив підозріло. – Ні, голубе, мене ти не обдуриш. Ти тільки їм голос подаси, а я стрілятиму. Я підпалю гармату. Що, вскочив?! Ха-ха-ха! – зареготав, радіючи, що переміг на хитрощах. – Ото б тобі я доручив стріляти. Ні, помилився ти... Ти будеш у мене за живу підману. Підманеш їх, гукнеш. Гаразд?

– Гаразд, – погодився втретє Григор.

– Ні, ще не все гаразд. Не знаєш ти всього. Коли б ти знав, то не погодився б так швидко. А принеси, Микито, смика, отам він під коморою.

Микита намірився йти, зробив крок, але раптом зупинився, почувши, що в чорному дворі хтось заскиглив, чи завив голосячи, чутно було, що то придушено голосила жінка.

– Хтось плакає дуже погано... – сказав Фрик.

– Цур йому! – злякався Микита.

– Іди, іди не бійся. То моя жіночка, пропала б вона, сидить замкнута в льодовні та виє, – заспокоїв Микиту Борис.

Микита пішов.

– А нащо ти замикав її туди? – запитав Фрик.

– Вона ж тепер моя, то я й роблю, що хочу, – одповів похмуро Борис.

З’явився Петруня, приніс залізні вила.

– Ось, ледве розшукав, – сказав він, даючи вила Борисові.

– Одні тобі, Петруню, а оці – легенькі – вам, Фрику Карловичу.

– Мені?.. Мейн-ґот! Мені вила?! Я не вмію з ними колотися.

– Беріть. Колотися немудра річ, лихо навчить. Ви не заколете, то хтось інший вас заколе. На те війна, – з’ясував Борис.