В Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

Він розказав, як саме надумав прокрастися до замку та що думає там зробити. Ужахнулася Орина, зблідла, навіть губи побіліли від жаху.

– Це ж ти підеш на смерть... – ледве чутно промовила тремтячим голосом.

– Може, на смерть, а може, на гаразд. А хоч би й так, то хіба не варто віддати життя, щоб дати побачити людям світ сонця?

– А чи багато таких, що віддадуть себе за других? – перепитала Орина. Запитала вже без суму, а навіть з погордою за того, кого вона любила ще тоді, коли мала очі, кого любить і тепер, бо не жде нічого від свого кохання.

– А може б я пішов на те? – запитав рішучо старий музика Ясько. – Мені однаково нема кого й чого лишати.

– І я такий, що з охотою! – обізвався Самко.

– Я теж! – промовив спросоння, підвівшись, Марко.

– А що ти теж? – запитав його Самко.

– Та оте, що й ти... – одповів Марко, не знаючи, про віщо навіть ішла розмова.

Усі засміялися.

– Ні, ні! Це марна втрата, – заперечив Григор. – Хто б з вас не пішов туди, то тільки б опинився в льоху, бо ви тепер уже залічені до ворогів. А в мене ще є надія, і я спробую обійти Бориса, як то кажуть, «обкрутити курячим зубом». Може, викручусь, а може, вскочу. А ви, коли маєте охоту подивитися смерті у вічі, то для того знайдеться незабаром і час, і місце.

Помовчавши трохи, Григор сказав Яськові, що він проведе Самка до того дуба, де він уже сидів сьогодні, щоб посидів ще та постежив.

– Дивися ж, брате, хоч би ти що побачив там у дворі, хоч би ти бачив, що мене там катують, убивають, то не ворушись, поки тобі не скаже коваль Ярема, що робити далі. Пам’ятай, брате, на що ми йдемо, і не схиби, не продай ненароком нашої справи. А потім Ясько й Марко підуть на допомогу ковалеві Яремі.

– Ми з Досею теж підемо до брами, – сказала сліпа.

– Тільки не наближайтеся, щоб не почули з двору. А увійдете у двір уже тоді, коли буде одчинена брама. Та ще скажете Яремі, щоб обережніше поводилися з вогнем біля льохів, бо там у комірчині є дуже багато гарматного пороху, – попередив Григор.

Коли надворі почало смеркати, всі, що були на Страшній леваді, пішли до млинаревого двору. Григор сказав млинареві, щоб той одчинив млина та випустив Петруню. Лаявся Петруня, що його ото замкнули. Сходив на леваду до альтанки, взяв кошика й рушника і пішов сердитий до замку, а за ним, крадучись, мов злодій, пішов і Григор. А трохи згодом туди ж попрямували й Самко з Яськом.

Самко знову сидів на верховині дуба і дивився на середину двору. Увечері двір здавався страшний своєю мовчазністю, нагадував велику пустку, бо ще не зовсім смеркло, на заході ще ясніла червона смуга, а в дворі, оточеному високими стінами, вже було напівтемно, чорні тіні від будинку й брами лягали на середину дворища. Тихо було в дворі, тільки іноді чутно з глибини чорного двору придушений регіт, наче то реготав дуже великий лісовий пугач, та скиглили десь хорти. А до того ще з-за лісу насувалася чорна хмара і захилила своїм краєм місяць, і в дворі навкруги робилося ще страшніше.

Раптом грюкнула хвіртка біля брами, і від її грюку пішла навкруги луна, наче з усіх боків двору зачинялися швидко одна за одною ще багато хвірток.

Микита саме забряжчав ключами біля брами, коли з’явився Борис.

– Де ти пропадав увесь час? – незадоволено запитав він.

– Там, де трохи справді не пропав. Ледве вискочив. А Василь Лобан та Олекса Петриченко так пішли холодну воду пити, – казав Микита.

– Потопилися в болоті?

– Еге ж. Нас у млинаревому дворі налякали оті ворожбити... Цур їм пек, страшні. Такої сили не бачив зроду-віку. Ну, ми тоді пішли навпростець болотами, коли ж, неподалік від Вовчка, вибіг з лісу циган Ярема, а за ним ще декілька чоловіків зі списами, та до нас, щоб упіймати, а ми навтікача. Загнали нас у болото... Ну, я понад краєм побіг, урятувався, а Василь та Олекса пішли на дно.

– Ось вони, кляті, що надумали. Ну, ти ж будь тут, а я зараз, – сказав стурбовано Борис і побіг у бік до чорного двору.

Знову затихло в дворі. Але через хвилину в глибині чорного двору залунала голосна сурма, за нею завили хорти, а потім обізвалися десь за двором собаки, мабуть у селі, знявся галас.

– Що трапилося, Микито? – запитав стурбований голос Іванихи.

Микита розповів їй.

– Що ж це буде? – промовила вона з жахом.

– Та нічого страшного. Ми отут замкнулися та й будемо сидіти, поки повернуться псарі. А отих бунтівників позакидаємо потім у льох.

– А Борис уже знає?

– Я вже казав йому. Отож він сурмив, скликав усіх дворових, щоб знати, скільки всіх людей у дворі. Та, мабуть, мало зосталося, повтікали, чорти, з двору. Ой, піде ж багато лози на науку!