Питер Акройд - Клеркенвельські оповіді

До них приєднався баристер вищого рангу Майлз Вавасюр, а також один із двох заступників шерифа Лондона. Це була висока зустріч, але, хоч як дивно, відкрив її лицар, сер Джеффрі де Каліс, а не заступник шерифа.

Він звернувся до них із латинським закликом:

— Hoc est terra quaestionis…

«Ось земля, яку ми шукаємо. Ось та земля, краса й початок усякого доброго ладу». Це не була молитва Церкви, але вони добре знали її й хором відгукувалися в належних місцях.

Після цієї преамбули лицар обернувся до одного з присутніх.

— Добре діло, Вільяме Ексмю, — сказав він.

Чернець Ексмю зробив крок уперед, стоячи серед високих осіб, і кивнув Джеффрі де Калісу.

— Гра почалася, — мовив він тихим голосом. — Ораторію було добре спалено грецьким вогнем. Смерть у клуатрі Св. Павла сталася випадково, наскільки я розумію, але вона досить гарно послугувала нашій справі.

— Що це за люди, яких ти ведеш?

— То розбиті люди. Безпорадні й безнадійні мешканці світу сього. Це Річард Мароу, тесляр, котрий заповз би на хрест, якби міг. Емнот Галінґ, що витає серед хмар. Гарет Бартон, злий чоловік, що б'ється зі світом. Потім один із павловських економів.

— Он як? — Джеффрі де Каліс підняв голову. — І хто саме?

— Роберт Рафу.

— Мені відомо, що це чоловік боязкого нахилу. Він замало їсть.

— Гамо Фулберд, напрочуд непривітний юнак. На нього чекає особлива доля.

— І їм нічого не відомо про наші цілі?

— Анічогісінько. Вони не мають ніякої підозри про мене. Вони вважають мене за одного з них, передбачених.

Майлз Вавасюр подав голос іззаду:

— Всі кажуть, що твої люди — лоларди.

— Не має значення. — Джеффрі де Каліс поклав Ексмю на плече руку. — Якщо вина впаде на лолерів, тим краще. Ло-лардам бракує серця й печінки, щоби спалювати церкви, але нехай вони будуть обтяжені провиною. Вони підбурять народ. Король здаватиметься слабким і дурним на тлі цих злодіянь. Якщо він не в змозі захистити Святу Матір-Церкву, значить, він — темна істота, що не зносить сонця. Помазаник упаде. Навіть Христос і його свята кров не врятують його.

Вони розсміялися при згадці про Христову святу кров, тому що не ошукувалися церковними хитрощами й вигадками і не боялися їх.

Ці чоловіки являли собою товариство під назвою Домінус 13, таємно зібране півтора роки тому з єдиною метою — скинути Річарда II. Серед них були знамениті духовники, а також декілька королівських радників. Також там були лондонські сановники, в тому числі заступник шерифа та два видатні олдермени. Самого Джеффрі де Каліса призначив король Річард на посаду констебля Уолінгфорда та Чілтернських пагорбів; це була синекура, яку він успішно «здавав в оренду» за щорічну плату. Втім через нинішню королівську жадібність їхні землі та статки були в небезпеці; Річард накладав нові податки й забирав майно під найменшим приводом. Тому вони були готові ризикнути всім, аби знищити його. Саме вони погодилися профінансувати вторгнення Генріха Болінґброка. Саме вони рік тому переконали Вільяма Ексмю зібрати угруповання бунтівників, які погодяться виступити проти папи та єпископів у Лондоні; вони вирішили, що розбрат і вагання поміж громадян прискорять їхню перемогу та руїну короля. Вільям Ексмю випадково знайшов Річарда Мароу в їдальні Св. Варфоломія та поспілкувався з ним на духовні теми; Мароу, в свою чергу, розповів Ексмю про Товариство передбачених, до якого він вступив. Зрештою Ексмю почав відвідувати зібрання цих людей, і невдовзі, завдяки його виступам і патяканням, вони були під його владою.

— І як розвиватимуться події далі? — Майлзові Вавасюру подобалося ставити запитання.

— Я розповсюдив повідомлення серед передречених, — відповів Ексмю, — що потрібні п'ять чудес, аби прискорити день позбавлення. Знаєте старий символ із п'яти пов'язаних кіл? — Це був знак, яким користувався Иосиф Ариматейський, а також символ ранньої церкви. — Він справив на них прекрасне враження.

— Тож залишається три? — Майлз Вавасюр як баристер вищого рангу пишався своєю кмітливістю. — Ораторія та Павлів собор були першим і другим.

— Далі йтимуть Св. Гробниця, Св. Михайло Кернський та Св. Жиль. По всьому місту.

Вони схвально замурмотіли. В їхніх голосах звучала владна впевненість, й вони почувалися зручно в присутності один одного. Настрій у них був веселий, майже недбалий; вони були щирими, довірливими й вільними. Мабуть, вони б погодилися із твердженням, що як не було нічого до народження, так не буде нічого й після смерті. Тож було розумно насолоджуватися цим світом, поки була можливість. Релігія потрібна, щоби стримувати народ і заохочувати лад і спокій. Навіть присутні серед них прелати поділяли цю точку зору.