Питер Акройд - Клеркенвельські оповіді

— Високошановний брате, хай буде тобі велика нагорода в святості твоїй. Чи принесеш ти пожертву заради Христа? — Скит смердів давнім потом, яким просякло каміння.

— Тут була одна черниця. Сестра Клариса. Знаєш про неї?

— Сюди жодна черниця не приходила, пане священику. Жодна черниця не може сама залишити обитель свою. Ти що, зовсім новачок? Чи в тебе під каптуром волосся?

— Я бачив, як вона тут сіла в човен і відпливла.

— Геть! Геть! Я про це нічого не знаю! — Відлюдник, якому було не більше тридцяти, був одягнений у брудну сорочку, що доходила йому до колін; наразі він почав сильно битися потилицею об стіну. — Геть! Геть!

Монастирський капелан повернувся тим самим шляхом попід Флітом до Обителі Марії; він відчинив бокові ворота й рушив через газон до пансіону та клуатру позаду. У покої черниці досі горіла свічка, і, підійшовши ближче, він чітко почув низький голос Бранка Монгорея, що доносився з розчиненого вікна. А потім — хай це й було неможливо — відповідь сестри Клариси. То був її дзвінкий ясний голос. Джон Даклінґ щойно бачив, як вона попливла вниз по Фліту в напрямку Темзи. Як вона могла досі бути тут? Чи він бачив нічне чортеня? Такі істоти нерідко оселялися в монастирях та інших Божих місцях; але чому воно прибрало личину черниці? Раптом він почув, як вона співає: «О діво чиста і прекрасна». І тут його накрив один дивовижний спогад.

Три роки тому він був сповідником тюрми Вільшаної вулиці, стародавньої місцевої в'язниці, де утримувалися найстрашніші злочинці перед повішенням. Цю небезпечну працю було накладено на нього як єпитимію єпископом Лондонським після того, як його визнали винуватим у непристойних взаєминах із заміжньою парафіянкою. Сама в'язниця складалася з двох сполучених склепистих камер, збудованих на глибині семи футів, із апертурою в даху замість входу; по обидва боки вздовж усього приміщення тяглися кам'яні лави, а на помості на земляній підлозі під західною стіною було закріплено шість велетенських залізних кілець. Саме тут Джон Даклінґ побоюючись сипняку, вперше розмовляв із риботорговцем Річардом Гадоном, котрий задушив трьох дітей. Гадон зізнався у своєму злочині в шерифському суді, а позаяк він не вмів читати й, отже, не міг прохати помилування як духовник, його засудили до повішення на місці вбивств, біля верфі Темної вежі.

За день до своєї смерті він повідав Джонові Даклінґу in secreto confessione, [58] Під таємницею сповіді (лат.). що бачив, як його рідна мати задавила власну новонароджену дитину та віднесла її в кошику до Темзи. Навіть після того мати била й шмагала його; вона вважала, що коли він уперше розкрив рота, щоб закричати, в нього ввійшов диявол. Він зізнався Даклінґу, що тільки раз за все життя знав утіху — коли мати присипляла його піснею, що починалася: «О діво чиста і прекрасна».

Іще цікавішим було те, як саме Гадон полишив це життя. Коли його витягли з кам'яної в'язниці й прив'язали до хури, щоби проволокти з Вільшаної вулиці до верфі Темної вежі, він розкрив рота й заспівав. Коли його тягли по кривій бруківці, він співав «О діво чиста і прекрасна» сильним і красивим голосом.

Даклінґ вибрався з пансіону та швидко попрямував через клуатр, але й там до нього доносився спів черниці. Тільки коли він увійшов до свого покою, йому спало на думку, що, можливо чернець Бранк Монгорей співав її голосом:

Того самого весняного вечора, поки Джон Даклінґ перетинав клуатр Клеркенвельського монастиря, можна було побачити, як гурт лондонців заходить до круглої кам'яної вежі, збудованої ще римлянами; вона стояла за декілька ярдів на північ од Замку Байнарда на березі річки біля Блекфрайарза. Досередини вела одна величезна брама, довкола якої було написано певні латинські слова, що їх можна перекласти так: «Я відчинена не тим, хто стукає, проходячи мимо, а тим, хто стукає стоячи». Кожного з цих вечірніх гостей на вході привітав служник у лівреї, який потім відвів їх крученими сходами до склепінчастого підземного покою. Деякі з тих, хто був присутній на обіді Гільдії Діви Марії минулого місяця в Залі шовковиків, також були тут; серед них були, приміром, лицар сер Джеффрі де Каліс та канонік Вільям Свіндербі. Проте вони не були одягнені в одежу за чином. їхні мантії та каптури були з якоїсь смужкуватої матерії; смужки були білими й блакитними та перетиналися навскіс, що для обізнаної о ока означало схрещення часу з терпінням.