Питер Акройд - Клеркенвельські оповіді

— Заспокойся, Маґо. Ти нічого не зробила.

— То мене посадять на ганебний стілець за те, що я нічого не зробила, га? Ось вона, справедливість по-королівські, га? Ай, тяжкий день настав для Лондона. — Вона майже зачинила двері, але знову розчахнула їх. — А щодо решти, то вам тільки сардинок у пеклі смажити. На все добре! — І вона грюкнула дверима.

Олдермен Скоган поглянув на небо й присвиснув.

— Що ж, — мовив він сам до себе. — Колесо котитиметься далі.

Пергамент із Вісімнадцятьма висновками був урочисто спалений Вільямом Свіндербі, який стояв праворуч од заступника шерифа під Павловим Хрестом; Драго з інтересом спостерігав, як він підняв аркуш високо над головою, а потім укинув до жаровні з вогнем.

— Що є правдою, а що — химерою? — Дама Агнеса де Мордон щойно поставила це запитання Джонові Даклінґу, монастирському капеланові, який виколупував у себе з-під нігтя дрібку екскретів. — Мер вважає її вірнішою за камінь у мурі, але ж вона слугує його цілям, підбурюючи народ проти єретиків. Король відплив до Ірландії, і мер почувається самотньо. Тож Клариса замилює йому очі. — Оскільки це був день Вознесіння Господнього, свічники монастирської церкви увито квітами; за традицією, Джон Даклінґ теж прикрасив голову квітковим вінком. — Надто вона охоче ридає.

— Такий у неї організм, — сказав він.

Монастирський капелан розглядав зображення паломництва на полях псалтиря, що його розкрила абатиса: лицар і сквайр радісно їхали верхи поміж хмаринок із підписами. Через фразу «Ascendit Deus in jubilatione» [55] «Бог возноситься тріумфально» (лат.). їхала монахиня, а за нею рухалася ще одна.

— Я в цьому не впевнена. — Агнеса говорила дуже суворо. — Під усім цим маскарадом вона — мов весела кобилиця.

— Певно, дехто вважає її навіженою.

— О ні. — Дама Агнеса відвернулася від вікна й подивилася на капелана. — Вона користується завуальованою мовою, але вона не навіжена.

— Тоді хай Бог пошле їй кращих слів.

Джон Даклінґ був присутній при допиті сестри Клариси єпископським капеланом два вечори тому.

— Я не сокіл, — сказала тоді Клариса. — Мене не заманиш принадою під пальцем.

— Я не пропоную тобі дарів, сестро. Я пропоную тобі вірний шлях до покути.

— У чім мені каятись? У тім, що я почула слово Боже? Ви сидите на кафедрі, але я сиджу між Його ніг. Він торкається моєї голови. Він торкається моїх вух. Він торкається моїх очей. Він торкається мого рота. — Вона провела пальцем по губах.

Джон Даклінґ відвернув погляд.

— Але з тебе виходить більше отрути, ніж цукру, Кла-рисо. — Капелан розмовляв із нею пошепки, ніби їхня розмова була небезпечною. — Чому ти говориш про пожежі та вбивства в місті?

— Тому що бачу вогонь і порох. Тому що бачу супутників, що ховаються за облудними машкарами, обидва чужинці, вільні від міста. Тому що бачу велику біду.

— Добре! Добре! Ти роз'ятриш увесь Лондон.

— Що ж, пане капелане, краще бути попередженим, аніж беззбройним. Між міськими мурами сотня церков. Жодну з них не обмине лихо. А ти віриш мені, Джоне Даклінґу? — Вона обернулася до монастирського капелана, підняла плат і показала йому свого лоба. Це був знак вірності, але він похитав головою.

Тепер він загаявся, перш ніж одірвати очі від псалтиря й поглянути на Агнесу де Морд он.

— Поки що не доведено, що вона брехуха чи підозріла особа. Майте-но терпіння, мадам. Вічко за вічком плететься пальто, аж нарешті воно готове. Так само, частка за часткою, все стане ясним.

— Спостерігай за нею. Слідкуй за нею. Стережи її, мов собака кістку.

— Головне, щоб я її не покусав.

— О, вона сама кого завгодно покусає. Стережися, Джоне Даклінґу. Хай вона сама сплете свою мотузку — і сама себе повісить.

Сестрі Кларисі виділили покій у монастирському пансіоні (за наказом Роберта Брейброка, єпископа Лондонського), де їй постійно прислуговував чернець, водночас як сторож і як захисник. Йому дали сусідній покій, але їм було дозволено разом молитися в священні години. Цей праведник, Бранк Монгорей, раніше служив сповідником і читцем молитов у парафії Св. Гробниці та вважався знавцем усіх справ «не від світу сього». Було, однак, неясно, оселили його з Кларисою як шпигуна чи як компаньйона; не виключено, що потайки його влаштовували обидва варіанти. У будь-якому разі, абатиса побоювалася, що Клариса зачарує його.