Це був ясний ранок, і сонце виблискувало на позолоченій масці Бога, який вийшов і став перед глядачами на своїх дибах; він був одягнений у білі шати, розшиті золотими сонцями, а його руки піднесені у вітанні. Він дивився просто перед собою, понад головами натовпу, на лави дерев'яних трибун, де сиділи міські сановники.
— На все це воля є моя.
Було так, є і буде далі.
Бо я — це я, і вічно буду я.
Секретар із Абатської церкви Марії, що виконував цю роль, славився своїм жорстким і впертим норовом. Одного разу він звинуватив дитину в святотатстві за грання в футбол посеред нефа та скасував усі церковні служби на цілий тиждень; він притяг хлопця до єпископського суду, вимагаючи його відлучення, але єпископ вчинив мудро і зняв звинувачення. Втім у ролі Творця він немов підкорив собі численних громадян в аудиторії. Авжеж, він-бо грав гнівне божество зі Старого заповіту. Маска доповнювала й підсилювала його голос.
— Я Бог, що всесвіт сотворив,
Небо і землю спородив,
Я бачу: мій народ грішив
І собі ж лиха наробив.
Високий речитатив Бога ввергнув аудиторію в тишу, що межувала зі страхом; але настрій було зненацька порушено дитячим вигуком: «Пустіть! Пустіть! Іде актор!». На відкриту ділянку між ковчегом і сценою виїхав хлопець верхи на віслюку.
— Вітайте! Тіштеся! Отак!
Бо це прибув я — весельчак.
Звусь Яфетом; батько Ной казав,
Щоб я недовго просторікував.
Насправді хлопець, що грав Яфета, був кур'єром і посланцем у секретарській залі в Гарлікиті. Він мав прізвисько Куля і часто змагався зі своїми колегами з інших гільдій — Бігунцем із шовковиків, Швидконогом із бакалійників та Статурою із рибників — у перегонах лондонськими вулицями. Куля славився зухвальством і дотепністю, які він так вдало використовував у ролі Яфета, що можна було подумати, ніби він грає роль міського юнака. Наразі до нього звертався віслюк:
— Як можеш ти мене забити?
Яфете, ти ж бо знаєш:
Ішак я хоч куди.
На це Яфет відповів: «Та поцілуй мене в дулу, ішаку». Це була лише перша з багатьох грубощів, якими обмінювалися хлопець і віслюк за ходом вистави, причому кульмінацією стала спроба хлопця пізнати віслюка ззаду. Дама Агнеса забрала ченців, що дивилися п'єсу та, сиплячи погрозами, загнала їх до монастирських воріт.
Увесь цей час Бог залишався перед глядачами, виблискуючи своєю позолоченою маскою в перших літніх променях. Урешті-решт хлопець поїхав геть під гучні оплески та вигуки «Давай, Куля!». Потім, мов за сигналом, на помості з'явився Ной. Парафіяльний секретар зі Св. Олафа, Філіпп Дрінкмілк, ретельно вивчив мистецтво перевтілення, перед тим як узяти роль Ноя. Його батько й досі працював декоратором при міських процесіях, і Філіпп завжди ходив з ним на великі маскаради та інші свята, якими відзначався річний цикл міста. Так сталося, що на початку 1382 року було найнято трупу мандрівних акторів для в'їзду в Лондон молодої нареченої короля Річарда, Анни Богемської; відповідно, батько Філіппа Дрінкмілка мусив зробити їм маски для різних страстей. Акторів за міський рахунок поселили у Замковому заїзді на Рибній вулиці, й разом із батьком Філіпп побував у їхній, як вони казали, «перевдягальні». Особливо він пам'ятав, як до півсмерті перелякався, коли до нього з ревінням наблизився ведмідь, і з яким полегшенням побачив людське обличчя під шкурою. «Ласкаво просимо, — мовило обличчя. — Якщо тебе тут не загризуть пацюки, то точно загризуть воші».
Він познайомився з цим чоловіком, якого звали просто Герберт і який, на превелику втіху всієї трупи, підпалював свої гази на Рибній вулиці. Герберт показав Дрінкмілку тринадцять знаків руки, що виражають різні почуття, і вісім знаків обличчя. Також він роз'яснив йому символіку кольорів; жовтий означає ревнощі, білий — цноту, червоний — гнів, синій — вірність, а зелений — зрадливість. Гарний актор завжди носив кілька кольорів одночасно, таким чином роблячи свій виступ вельми витонченим і цікавим. Під його наставництвом Філіпп Дрінкмілк став природним мімом; він вивчив діалог «Грімалкін, наш кіт» і дуже швидко опанував усі необхідні жести й вирази. У маленькій ризниці Св. Олафа він виконував складні поклони та хитромудрі танцювальні па; іноді починав крутитися серед кімнати, наспівуючи уривки новітніх пісень.
У ролі Ноя, однак, він набрав утомленого вигляду; він розкрив долоні, тримаючи їх паралельно землі, та скособочився всім тілом. Його обличчя стало віддзеркаленням душі: очі підведені догори, рот напіввідкритий. На ньому була синьо-кармінова хламида; він торкався синього на знак своєї вірності та кармінного на знак свого страху, тоді як у сполученні ці два кольори символізували страждання. Коли Бог відвернувся від натовпу й постав перед ним, він простягся долілиць на сцені.
Читать дальше