Тим самим мірним речитативом, що нібито виходив із якогось джерела поза всілякою мовою чи співом, Бог наказав Ноєві збудувати ковчег і притулити в ньому по парі кожного звіра та птаха на землі. Те, що ковчег і так височів серед луки на очах у глядачів, не мало ніякого значення; у маленькому Клеркенвелі сплелися минуле, сучасне і майбутнє. Присутні в аудиторії достеменно знали, що перед ними відбуватиметься, але були незмінно здивовані та зацікавлені виставою. Наразі вони розсміялися, коли Ной звернувся до Бога переляканим і тремтким голосом. Було очевидно, що він тремтить не з поваги до присутності божества, а зі страху перед гнівом дружини.
Тим часом Ноєва дружина качалася на гойдалці; навпроти неї підіймалася й опускалася одна з її «кумоньок». Це був комічний елемент, вигаданий майстром процесій, тож пелени їхніх суконь час од часу задирались, виставляючи напоказ брудну білизну; обидві тримали фляжки й мімічно зображували палку сварку. Ноєва дружина сповзла з гойдалки й зайшлася чухати обличчя своїй кумоньці, на що глядачі вибухнули реготом. Побачивши Ноя, котрий повагом ішов у її бік, вона поправила сукню, ніби готуючись до бою.
* * *
Освальд Ку, мажордом, пішов на склад іще до початку містерії; один із візників поскаржився на якість цвяхів, і Ку хотів власноручно зважити й заміряти їх. Також у нього було доручення від дами Агнеси. Він убрав попсовану солому і, якраз коли Ной з дружиною почали битися, обережно й тихесенько прокрався за сцену. Він не хотів заважати акторам, але був переконаний, що робітники вкрали в нього дошки для будівництва свого ковчега. Він огледів їх у пошуках монастирського знака — лані, накресленої червоними чорнилами. Нічого не знайшовши, перетнув луку по краю, тримаючись поза полем зору акторів і глядачів, ітрохи спустився Токарською вулицею. Тут він помітив дещо на Чорнолюдній алеї; воно підпирало стіну, але наразі підвелося на повний зріст і обернулося до нього. Було жахливішим за будь-якого дракона. Воно мало ноги ящера, крила птиці та обличчя малої дівчинки; воно впилося кігтями у своє обличчя і з криком чкурнуло від нього по алеї. Він ясно чув гул натовпу на Клеркенвельській луці, коли воно бігло повз рибник і кегельбан. Що то було за чудовисько? Освальдові Ку не спало на думку, що то міг бути один із акторів у костюмі — може, в ролі одного з Люциперових бісів. Натомість вінумить упізнав образ прокляття й осуду. Він був певен, що бачене ним обличчя належало сестрі Кларисі.
* * *
Вісім місяців тому він пішов за нею на лани; там не раз шукав її і чекав на неї. Коли він побачив, як Клариса виходить із млина з двома мішками, то запропонував свою поміч. Говорячи, він щиро дивився на неї, і, відмовляючись од його допомоги, вона опустила очі.
— Що ж, сестро, як ся маєте?
— Добре, хвала Богові.
— Вам до вподоби таке життя?
— Я не знаю іншого, майстре Ку.
— Правда. З самого дитинства… — Він загнувся, не наважуючись продовжити. Потім усі роки мовчання насіли на нього, і він не зміг більше стримуватись. — Я знав твою матір, Кларисо.
— Ніхто не знав її. — Вона перехрестилась і втупилася в багнисту землю під ногами. В дитинстві Агнеса де Мордон сказала їй, що її знайшли покинутою на сходах капітулу.
— Це неправда, — мовив він якомога ніжніше. — Вона колись була серед нас.
— Що ти хочеш цим сказати? Де серед нас?
— Вона належала до ордену.
— Звідки тобі це відомо, Освальде Ку?
— Я тоді був другим приставом монастиря. Я був молодим. Молодим і палким. її звали Алісон. — Він повагався. — Вона була канторкою. Вона померла в пологових муках. — Він закрокував геть, аж потім повернувся, захеканий. — Ти часом не пам'ятаєш катакомби?
Їй доводилося чути Історію про катакомби ще в дитинстві, вона часто гадала, чому інші черниці ставляться до неї, мов До якоїсь непринадної частини самого монастиря. Вона дійсно пригадувала якісь кам'яні покої, що здавались їй таємними. Вони були сповнені волання і гніву. Камінь викликав у неї асоціації зі слізьми та несправедливістю.
— Я був молодим, як я вже сказав. Ми з твоєю матір'ю… ну, то була помилка. Просто випадок. — Він злягався з Алісон понад Флітом. Він досі з жахом згадував, як його тонкий шкіряний «покрівець» луснув і його сім'я вилилось у піхву юної черниці.
— Я була плодом її утроби? — Клариса залишалася дуже спокійною.
— Ти з мого сімені.
— Але ти не взяв мене. І не визнав.
— Як я міг? Я тут служив.
Читать дальше