Мирослава Горностаєва - Світовидові коні

— Божевільний світ нині, — чухає бороду купець, — ти що, вибач, по-простому мовлю, теж душа поганська?

— Кредо ін унум деум,* — неохоче відповідає Хальфдан, — і не мені, а Богу судити Свейна.

— Подуріли всі геть за Богів тих, — бурчить новгородець, — у нас так з’явились якісь жидовини, не кров’ю, але вірою, що Святої Трійці не визнають. Ловлять їх і страчують, а навіщо? Піп з нашого приходу все турчить мені, що оскверняюсь, з латинниками водячись. А один торговець поштивий, родом лях, якось товк мені, що шизмати* ми усі, хто віри грецької, бо дух святий, мовляв, нисходить не тільки од Вітця, але й від Сина… Лише клопіт з усього цього та завада чесній торгівлі. Чи не однаково, як хрест класти — зліва направо, чи справа наліво? Аби рахунки сходились.

Ну, гаразд, а далі куди ж ти подінешся? З Шеланну я тебе вивезу, але ж не будеш ти служити простим найманцем?

— Чому б ні? — питає Хальфдан байдуже.

— Тоді я тебе десь прилаштую… Я, щоправда, ще заходжу на Руян, по тканини, та опісля того одразу — в Новгород.

— Куди заходиш? — скидується Хальфдан.

— На Руян, до Градця…

— У мене в Арконі брат. І мати…

— Ти що, венед хрещений? — чудується Буслаїч.

— Мій батько був данський ярл, і я був ярлом…

— Ану, розповідай все від початку, — жадає новгородець, — бо ти мене зовсім заплутав…

Вислухавши Хальфдана, купець розчулено зітхає:

— Не життя, а пісня у тебе, ярле. А Велимира твого я ж зустрічав колись… Якось, біля Гельсінгньору, напали на мене розбійники. Б’ємося ми, коли біжить чоловік на поміч: «Мій Бог — Світовид! Тридцять чоловік за мною!» Ті грабіжники одразу — у кущі…» Де ж твоя ватага — питаю. «Я сам, один…» Це ж він тоді як раз з Фенгонборгу йшов.

Отакі бувають зустрічі на світі. Тоді він зовсім молодим був, та й у мене ще борода не посивіла. Я ось що тобі пораджу: їдь на Руян, Хальфдане! Між поганами арконськими тепліше тобі буде, аніж між латинниками цими, що за букву вдавляться. Від Отця чи від Сина… Тьху!

— Я боюсь, мовить данець поволі, — боюся гніву Божого…

— Я ось, — пирхає торговець, — не вірю ні в сон, ні в чох, ні в воронячий грай, і щастить мені завжди, і громом не побило, а ти…

Лодія хитається, тоді чується стривожений голос Шельми:

— Буслаїчу, люди конунга обшукують гавань…

— Лізь під настил, — велить купець Хальфдану, — і нишкни…

Хальфдан лежить у вузькому закапелку, стискаючи у руці ніж. Напруга поволі спадає, замість неї приходить звична фатальна знемога.

«Норн…»

Хтось торкається його, і данець одрухово викидає вперед руку з ножем.

— Та легше, це я, — голос новгородця, — ну ти і здоров спати… Оце витримка, я б і то

так не зміг. Вилазь, ми уже в морі. День надворі!

— А люди конунга?

— Сунув куку в руку, у мене, мовляв, товари крихкі та дорогі… Вони не дуже шукали.

В Арконі мати Дивина гаптує синові сорочку. Гаптує старшому, а з голови не йде молодший.

«Чому так тривожно мені? Що з тобою, дитя моє не люблене, не пещене? І доля твоя закрита від мене…»

До світлиці влітає захекана Вістуня:

— Мати Дивино, гість у нас!

За нею поволі входить чоловік у хутряній куртці, просяклій морем і вітром.

— Хальфдане! — вигукує Дивина.

— Ма-мо…, — вимовляє данець венедською, і жінка кидається до нього:

— Повернувся! Не відпущу більше! Нікуди не відпущу!

Рипнули двері. Велимир зчудовано дивиться на брата:

— Звідки ти тут узявся?

— Свейн пішов до Вальгалли, — поволі говорить Хальфдан, — я поміг йому в цьому…

Ярл Гельсінгньору помер з мечем у руках, а мене засуджено до страти. Я прийшов до тебе вдруге, брате Велимире… Хочеш, вбий мене, бо навіщо жити ізгою, якого зреклася Вітчизна?

— Він теж моя дитина! — озивається Дивина, — чуєш, Велимире?

Велимир з хвилину мовчить, а тоді усміхається щиро, по-юнацьки:

— Що ж, прошу додому, братику… Вітчизна тебе зреклася, але на материзну маєш право…

І Хальфдан падає йому в обійми, як колись у дитинстві.

Вечерю готували родом усім. Прийшли Славута з жоною Добряною і тітка

Світанна. Хальфдану, вимитому і вбраному у Велимирову сорочку, трохи мулько на душі, бо він вважає себе не гідним такої зустрічі.

— Як ти дібрався сюди? — розпитує Велимир.

— Врятував мене купець новгородський. Він тебе знає… Василь…

Велимир ляскає себе по лобі і регоче:

— Ні в сон, ні в чох, ні в воронячий грай… А я-то думав, що він давно подався до Гіндії, за батьком своїм…

— Він шле тобі вітання і дарунки. Мені дійсно пощастило, що він зимував у Роскілле, а то б…