Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Правду кажуть: у великих містах революційні ідеї відразу розквітли буйно. Знайшли собі підтримку й розгорялись зустрічними повстаннями обдурених жебраків-«пролетарієв», які не мали нічого, й які нічо' не втрачали, «кромє своіх цепєй». Але в село до хазяїв ці самі жлобські монади прийшли «з красним терором», щоб відібрати хліб і корову, сікти шомполами й розстрілювати, ще в сімнадцятому! Тож селяни відразу зрозуміли, звідки вітер віє, й що криється за благородними «рєволюціоннимі» гаслами. За красивими словами — вони бачили ганебне діло!..

Залізниці вибрали не випадково. Бісівський план працював ефективно. Днями й ночами дияволи повзали по військових картах на підлозі в Харкові, видумуючи нові плани захоплення залізниць і станцій. Працювала горезвісна «ешелонна війна» Муравйова і Антонова-Овсієнка — війна проти України…

Недаремне такі пісні співали в Звенигородці у 1918-у. Як кажуть: з пісні слів не викинеш!..

Баба Келя була незвичайною жінкою. Пережила дві світові війни, голодомори двадцять другого та тридцять третього років, та в свої без малого дев’яносто літ ніколи не губила присутності духу — то, мабуть, дався взнаки конончуківський характер. У самий розпал совєцької влади, з післявоєнних літ і аж до того дня, коли їй виповнилося вісімдесят шість (!), вона не рідше, як раз у три місяці сідала на поїзд і їхала майже за тисячу кілометрів до своєї двоюрідної сестри в Вільнюс. Там, поки гостила, скуповувала у поляків яскраві квітчасті хустки, справжні шерстяні добротні светри та кофточки — і все те потім продавала за совєцькі червонці через знайомих в Звенигородці. Як вся та діяльність так і не потрапила в поле зору міліції чи, боронь боже, серйозніших «органов» — залишається таємницею. Кілька разів, правда, бабу Келю забирали з базару до відділку, але вона відбувалась якимсь дрібним штрафом.

Кому пояснити — все те чинилось у роки ще міцної і «нєдрємлющої» совєцької влади! Пізніше Роману прийшлось сидіти за столом з чоловіком, який у ті самі роки на бомбардувальниках совєцької армії ганяв тони персиків на Сахалін із Середньої Азії — в зону закритого прикордонного контролю! Тітка Келя була прикладом такої ж відчайдушної заповзятливості.

Космополіт тітка Келя до останніх своїх років залишалась останньою ланкою, що з'єднувала всіх розкиданих по совєцьких республіках родичів — нащадків старого Конона. Гостинна і до останніх днів гостра на розум, вона, мабуть, таки любила людей. Любила в свято випити чарочку, любила ходити до людей у гості, і люди любили її слухати. В її хаті завжди щось діялось, завжди хтось заходив — чи просто в гості, чи за якоюсь мудрою порадою. Багато хто її й не любив — бо бувала таки «вредна» характером. При тому бачила людей наскрізь і могла сказати в очі «обидне» слово, коли їй щось не подобалось.

Майже до останніх років баба Келя доглядала города й десяток курей, а Віктор Рудинський, що жив за кілька домів від неї, доглядав і до хазяйства, і до самої тітки. А ще на життя собі тітка (Віктору тітка, а малому Роману — вже баба) Келя навіть у свої майже дев’яносто заробляла на тому ж базарі. Могла зранку вийти в ряди без копійки, у когось попросити на кілька годин курку, у другого — кошик яблук, а до обіду уже поверталась додому з прибутком, віддавши за кілька годин всі борги й заробивши собі на обід й внукам «на пряники». То була навіть не необхідність — бо одержувала тітка пенсію й заробляла досить «на товарі» з Вільнюса, і Віктор допомагав продуктами чи грошима, але то свого роду «спортивний інтерес», конончуківська завзята жилка, що не дозволяла й в старості сидіти без діла.

Як померла тітка — то й розсипалися всі двоюрідні й троюрідні родичі — у Вільнюсі і в Каунасі, в Черкасах, Дрогобичі та Івано-Франківську, Донецьку, Полтаві і Кривому Розі. П'яний племінник — уже майже чистокровний литовець — Івар в свій останній приїзд випросив у баби Келі дядькову австрійську рушницю, з якої колись Віктор влучав у око віконній качці. А так як на зброю не збереглось ніяких документів, то в Києві рушницю в нього забрала міліція, та ще й стягнула гроші, щоб не сів у тюрму за зброю. Так пропала і остання пам'ять про дядька Владика, за якою Віктор Рудинський потім жалкував ще й не раз, бо не попросив у тітки ту рушницю раніше.