Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Тому в домі у тітки Келі завжди водилися грошенята, а у борщі незмінно виглядала груба кістка з добрим шматком м'яса (так, щоб не закривався казан) — інакше борщ у домі й не варили. А сама тітка Келя вдосвіта торгувала на базарі, а з півдня — робила в полі. А раз чи двічі на місяць у дядька Владика збирались колії, бо діло то не просте й непосильне одному чоловіку, й потребує фізичної сили. Тож у суботу інколи збирались — і гуляли по-справжньому. Малий Віктор пам'ятав, як серед коліїв у якийсь рік запала мода на денатурат — здоровенні сулії з етикеткою чорного кольору і черепом з кістками на ній — пили його з особливим смаком, а тоді сперечались до ночі. Причому, бувало, що участь у тих битвах достойно приймала й сама тітка Келя.

Дядько Владик був затятим мисливцем і мав добру австрійську одностволку шістнадцятого калібру. Ходив із своїми колегами в діброву на кабана, в поля — на зайця і перепілку. Сам вдома набивав патрони, а малого Віктора вчив влучно стріляти. Якось одного разу після доброї гулянки дядько сидів за міцним дубовим столом біля вікна і спитав малого, що грався на ліжку:

— Ану, Вітьк, влучиш у око качці?

А качка — гумова іграшка — була вмоцнена у вату між шибками, як то було заведено споконвік: між двох вікон намощували білосніжну шматинку чи вату, яку прикрашали засушеними чорнобривцями, блискітками чи яскравими цяцьками.

Дядько зарядив у гільзу одну дробинку, дав рушницю малому, а той прицілився і — бах! — влучив качці в намальоване око.

— О-о! Оце козак росте! — сказав дядько Владик.

На постріл прибігла тітка Келя і лаяла дядька за хмари диму в хаті й за дірочку в шибці, від якої промінчиками розбіглися тоненькі розколинки. А малому Віктору за те надавала потиличників.

Січень 1918 р.

Історія жорстоко карає наївність чільників!

5 січня бойовий і розумний командир київських козаків Ковенко самочинно провів озброєний рейд по Києву. Раптовість рейду дозволила вилучити в «Арсеналі» й тридцяти інших заводах кілька вантажівок боєприпасів і зброї. По всьому видно — готувалось повстання…

Скоропадський пропонує Центральній раді створити 30-тисячний корпус козацтва для захисту Києва, але йому відповіли, що військ уряду вистачає. Хоча підрозділи, які знаходяться у столиці, піддаються впливу більшовиків й все частіше не виконують накази.

Петлюра, розуміючи хибність такої відмови, подає у відставку. Винниченко назначає замість нього секретарем у військових справах Порша, і той взагалі розпочинає демобілізацію українських частин, які повертаються з фронту. Центральна рада залишилась практично без захисту. Єдиною силою, яка ще могла стримувати натиск більшовиків, залишалось Вільне козацтво…

Семен підготував до виступу загін і доручив очолити його Максиму.

— Ми не можемо воювати в Києві офіційно. Я пропонував вислати Києву десять тисяч шабель та артилерію. Голубович відмовився. Він нас боїться. Більше, ніж червоних. Це дуже велика помилка! Візьмеш три сотні й виступиш на Київ. Скажеш — без мого дозволу!

29 січня збільшовичені робітники захопили «Арсенал», на кілька днів скувавши українські війська. Цього ж дня відбувся бій біля станції Крути. Петлюра з гайдамаками вже вийшов на Крути, але отримав звістку, що почалося повстання, й повернув назад до столиці. Вранці 30 січня Винниченко склав повноваження. Уряд очолив вчорашній студент Всеволод Голубович.

Казали, що після двох днів запеклих боїв в «Арсеналі» наступ очолив сам Петлюра. Вночі 3 лютого на чолі кількох найкращих сотень, під прикриттям важкого панцирника йому вдалося ввірватись до заводу. Казали, що серед цих сотень були звенигородці. Як все було насправді — Максим не казав нікому.

Січові стрільці і козаки розбили повстання в Києві. Але карателі Муравйова вже захоплювали Дарницю.

Після кількох спроб взяти місто «в лоб» Муравйов відмовився від атак. Та вночі «червоні козаки» під командуванням молодого і хороброго сотника Прімакова перейшли Дніпро в Пущі-Водиці. Йшли по слабкому льоду, по-запорізьки накидавши під ноги коням оберемки трави й дошки. Кілька коней провалились й пішли під воду разом з бійцями. Це було дуже небезпечно, тому перехід в місті не чекали.

Вранці червона кіннота з'явилась в тилу гайдамаків, які обороняли мости. Загони спішно відступили.