Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

…Раптом Максим бачить цепи піхоти, яка пересікає улоговину. Вони поспішають зайняти горби з кам’яними загонами для худоби, тягнуть кулемети. Якщо піхота займе загони раніш, ніж сотня — буде тяжко! Буде біда! Рудь бачить, як його перша півсотня мчить до схилу, а з другого боку до гребеня хутко біжать чоти більшовиків. Хто перший встигне — того й перемога!

Червоні біжать все тихіше й тихіше, стомлено загрузають в розмоклих, присипаних снігом схилах. Схил з боку рудинців пологіший, й ковані коні мають тут деяку перевагу, хоча деякі таки падають на мокрій траві, сповзають по кальобухах в льодяну воду.

— Вперед! Вперед!! Скоріше! Гайда!! — кричить Рудь, відчуваючи дрож, шал аж до тремтіння — бо він, командир, як ніхто в цю мить, розуміє — зараз вирішується успіх бою, їхня доля: перемогти або вмерти!

Біжать, скачуть! І з того, і з іншого боку відстань зменшується. Хто перший? Хто?! Чотири кулемети, встановлені на горбку, три сотні «гвинтів» викосять сотню зблизька, вб’ють десятки людей, його, Звенигородських, товаришів! Й він, Максим Рудинський, буде за те в отвіті пред людьми. Перед Богом!

Хто? Хто перший?!

Хвала Господу!

Козаки першими досягають гребеня, на ходу падають з коней. Відкривають з карабінів шквальний вогонь. Сірі шинелі з того боку біжать все повільніше, мов у сповільненому сінематографі, потім починають падати. Ось впали двоє, потім ще один, ще і ще — немов смертельно втомились, й повільно, суглоб за суглобом, влягаються в сиру землю. Щоб не піднятись вже ніколи.

Ось гребеня досягає друга півсотня, рудинці, мов горох, сипляться з коней, на льоту перезаряджаючи карабіни. На середині горба червоні ставлять два кулемети, та вони не причиняють великої шкоди, татакають собі тихо й безпомічно, кулі злітають десь далеко над головами, неспроможні зачепити рудинців за кам’яною стіною. Інші два кулемети не донесли, спочатку впав один кулеметник, другий хтів нести його сам, тягнув під гору, аж став задом, спиною — бо «максим» застряг у болоті, аж поки хтось з козаків не поцілив йому з «гвинта» в крижі. Більшовик впав зверху, засмикав ногами й покотився додолу разом зі станком і колесами.

Ліворуч на підмогу рудинцям підходили піші підрозділи. Коли сірі шинелі покотом вкрили схил, більшовики повернули назад і стомлено побігли у видолинок. Звенигородці стріляли їм услід, ті падали вже рідше, забігали все далі. Козаки били з «гвинтів» ще і ще, стомлені сірі постаті були вже далеко, та то там, то тут хтось із них змахував руками і падав, — чи просто розчинявся у сірому лузі…

За дві доби більшовиків удалось зупинити по всьому фронту. В запеклих боях червоних вибили зі станцій Бірзула і Вапнярка. Козаки роззброювали збільшовичених солдатів прямо на станціях і відправляли їх ешелонами на північ, через Білорусію — на Москву…

Максим привіз в Звенигородку перших загиблих. Шістьох хлопців зі своєї сотні. Троє Звенигородських — Добровольський Павло, Семен Некречий, Ткаченко Яків. Один хлопець з Гудзівки, один із Озірної, й один — з Хлипнівки. Затужила Звенигородка, й навколишні села, заплакали жінки і діти. Страшна правда: перші чоловіки, батьки й сини — закривавлені, неживі й холодні. Вбиті…

Чи думав хто, що совєти не зупинити? Й далі рахунок піде вже не на одиниці — на сотні й тисячі застрелених в боях, замучених в підвалах чекістами, мільйони — розстріляних, померлих з голоду… Жили й надіялись — на скорий мир, рідну владу, на вільне життя й добру працю.

На щедру землю, яка й в найважчі часи давала всім вдосталь хліба.

Земля на якій ти виріс, має таку ж величезну силу, як вода і вогонь. До цієї сили можна підключитись у скруті, немов до електричного струму. Шляхом простих споминів, своїх рідних, пісні з дитинства. Підзарядити життєву силу, як підзаряджають виснажений акумулятор. Навіть тоді, коли ти далеко від Батьківщини.

Тільки той, хто зберіг до своєї землі справжню любов, знає просто, як це зробити.

На землі працювали з піснею. Не тримали городи лиш затяті інтелігенти. Звенигородці мали і курей, і кабанчиків, і по тридцять — сорок соток позиченої землі в селах. Ром змалку знав, що таке скопувати город (чотири сотки біля своєї хати) і — що таке збирати врожай на сорока сотих поля — десь на узліссі Діброви, у Вільхівці, в Мурзинцях чи в балках біля Водяників.