Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

— Андрєєв со Смели — ето он, Лазар і єсть! — верещав Зав’ярний: — Пріслан к нам із Маскви. Хата конспіратівная у нєго в Гуздовке. Ето он план прівьоз, всьо прідумал! І хату мою он вибірал. Он! Я нє прічьом!

Козаки зупинились, ждали вказівки Нечая. Зав’ярний кричав далі:

— Палковнік Петро Трохименко — то і єсть палковнік Гамалія, а сотнік Юхім Терещенко — ето Завірюха. Їх пєрєхватілі, когда шлі в Холодний Яр із Польши…

Тиміш ще раз глянув на осавула. І махнув рукою.

З нещасного вмить здерли штани, перев’язали за спину руки. Довгими мотузками прив’язали ноги — кожну до одного з двох коней. Палю тупим кінцем уперли в корінь біля стінки ями, а гострий вмоцнили Зав’ярному поміж ноги. Братанич нагнувся й примостив гостряк точно як треба. Тоді встав і крикнув козакам на конях: «Гайда!» Ті стиха вйокнули коней, мотузки напнулись — і паля почала підніматись. Чикита страшно кричав. Він повільно піднімався все вище, неначе ріс на очах. Тупий кінець палі ривками з’їжджав вниз по стінці ями, загрузав у ній усе глибше. По світлій, без кори, липі зверху потекли багряні потьоки крові.

Нарешті паля стала сторчма й важко гупнула на дно ями. Коней зупинили. Чикита кричав і звивався до неба, десь там, угорі, високо над товариством. Поволі з’їжджаючи під вагою власного тіла все нижче, — аж поки гостряк не напнув йому шкіру на шиї. Потім він втратив свідомість, а за кілька хвилин був уже мертвий.

— Так буде з кожним зрадником, — неголосно сказав Нечай. Та в німій тиші його всі почули. Тиміш мовчки повернувся і пішов до коней. В цю мить він був зовсім один. Той, хто добре знав хлопця, міг побачити, що голова і плечі його мовби задерев’яніли від горя.

— Це він ще легко вмер, — сказав Братанич. — Ляхи на палі прибивали поперек дощечку — десь так на рівень живота, щоб не сповзали. Тоді хлопці мучились, було, цілий тиждень!

Козаки цитьнули на Братанича і ще деякий час стояли й дивились на страшний фінал зради, що височів над галявою…

У госпіталі, як вже йшов на поправку, Ром знічев’я гортав бендерські газети. Якось йому на очі втрапив цікавий нарис. Це було інтерв’ю про отамана Григор’єва — з місцевим краєзнавцем Думбровським. У статті згадали й про начштабу Тютюнника, й… про помічника Юрка — сотника… Максима Рудинського!! Який воював у тилігульских степах з греками! Ром гарячково пролистав всю підшивку — й знайшов ще одну згадку! Про холодноярську козацьку сотню, що прийшла на поміч Тютюннику… Значить — Максим! Оце так Думбровський! Ще й де — в госпіталі в Бендерах!

Шляхи Господні — несповідимі! Для цього знання прийшлося встряти в війну, а пожертва, яку прийняв Світ за статтю — його пролита кров… І десяток дрібних осколків…

… Священика на Звенигору Максим привіз зі Звенигородської церкви. Заїхали на гору з боку поля, кіньми. Панотець два роки воював у загоні Василя Чучупаки, тому добре мав себе верхи. Максим хотів вінчатись негайно — хоч у капличці у Шульговому. Батюшка благословив Уляну на шлюб на Звенигорі, а тоді відізвав Рудя й сказав неголосно:

— Я б тобі посовітував повінчатись… в Медведівці. Тут нехристи не дадуть зробити спокійно. А для жінки — це на все життя пам’ять. Ну й… знати хто буде менше. Зроби це для неї! Тобі — совітую!

Тож вінчання за тиждень провели — в Миколаївському соборі. За дружок Уляна взяла сестер, щоб мовкли, розкішну весільну сукню привезли до Медведівки кравці з Медвина, золоту корону для молодої — козаки Рудя. Гостем на весіллі був останній отаман Холодного Яру.

Весілля було схоже на казку: з величним храмом, баскими кіньми, козачими старшинами в однострої…

Травень 1924 р.

…Лазар навіть скочив з коня. Його жадібні оченята блукали звабними вигинами дівочого тіла.

— Будєшь моя — будєшь как сир в маслє кататься! В золоте, в парчє і шелках. Я внєбрачний син самого Муравйова! Я буду компрєдом ВЧК уєзда!

— Йдіть собі, пане. Чи, як Вас там… «Таваріщ». У Вас своя дорога, у мене своя.

— А ти смотрі. У мєня вєзде глаза і уші… Мнє тут таваріщ одін нашептал, что ти с казачком встрєчаєшся. С бандітом холодноярскім.

Перейшов майже на шепіт, зовсім близько, аж обпекло щоку диявольським жаром.

— Я єнту інфу пока нікому нє дал — пісьмо у мєня лєжіт. Для сєбя родімого оставіл. Будєшь мнє протівіться — в тюрьмє сгнійошь. А бандіта тваєго всьо равно кокнєм. Паняла? Подумай хорошенько.