Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Дивно, але після тієї ночі ніхто з нас не підхопив і нежиті…

За кілька тижнів, на іншій ділянці фронту наша рота, вже обстріляна і збройова, знов чекала атаку. Наша розвідка помилялась рідко: батальон піхоти й близько десяти БТР-ів. Настрій ворога говорив однозначно: „Підуть!“ З-за горизонту в мільярдний раз вийшло сонце. Для когось із нас — востаннє… Для кого? Застугоніли мотори, й на нас пішла смертоносна лава. Вивергаючи вогонь, метал, невпинна, вона росла на очах. Кожний постріл адресований саме тобі. Вже можна розгледіти обличчя піхоти. Команди „вогонь“ все нема.

Чи було страшно? Було жахливо. Й лише коли терпіння не стало — прийшла команда, й десятки стволів вивергнули вогонь. Завили гранатомети.

Встигаю помітити, як продумано, короткими чергами строчить твій автомат. Наші лікті вдавлені в суху глину, вони проросли корінням. Саме ним із земних глибин піднімалась відвага. Вона наповнювала плечі й груди, вростала в серце, кипіла в крові й бушувала — непереможною силою. Саме її відчув і об неї розбився ворожий вал…

Коли команда „припинити вогонь“ була продубльована голосом, ми вже „сушили весла“. Ми не стріляли їм в спину. І тільки їхні БТР-и завмерли й продовжували стріляти — прикривали відхід піхоти…

Те, що сталося наступної миті, врізалося в мою пам'ять назавжди. Я бачу, як у твій бруствер ударяють дві кулі, як вибивають вони грудочки землі — неначе їх викинули зі своїх нірок миші. На черзі — мій бруствер. Я встигаю пригнутись і бачу, як ти сповзаєш на дно окопу. На твоєму обличчі нема болі чи страху. Тільки досада.

Я вирішив, що ти поранений. Я не думав, що тебе вбили… Коли ми підняли тебе на траву, на ще тремтячих віях блищали сльози. Тобі було боляче. Я вперше звернув увагу на те, який ти юний. Пройшло п'ять років, але мої руки ще пам'ятають вагу „плащ-палатки“. А ми піднімали в кузов те, що було тобою. Афганці називають це страшно: „Вантаж двохсотий“…

Зустрічай, Тирасполь, своїх синів. Накривай на стіл. Не шкодуй вина. Ми — щит твій. Чи підніме хто автомат на тебе, знаючи, які хлопчиська підростають у твоїх оселях?

… Мати дуже здала після твоєї смерті. Дружина замучилась в „чєлночних“ рейсах. На п'ятиріччя батальону ми їздили на місце боїв. Селяни посадили дерева на наших шанцях. Твоя тополька росте швидко… Недавно зустрів твою дружину і дочку. Я дивився на маленьку й не знаходив, чим вона схожа на тебе. Як раптом мала подивилась на мене твоїми очима. Не втримався і спитав: „Ти пам'ятаєш батька?“ Вона не пам'ятає. Вибач за безтактність.

Інколи кажуть: „Не було того літа нічого. Ну, побігали ви з автоматами в садках два тижні…“ Чому ж не вирили вони свої шанці поруч? Чому не захистили свою землю? Ми вчинили так, як тільки і могли вчинити. Ми не впустили смерть у свої домівки…»

Так було у всі часи, правда, Айз?…

Вересень 1922 р.

До табору Максима в Майданівському лісі на змиленому коні примчав посильний від Карася — Андрій Чорнота.

— Біда, отамане, — заволав козак, на ходу скочивши з коня. Схопив у ад'ютанта жбан води, який той ніс отаману, вижлуктив половину, решту вилив собі на голову. Голова з буйним оселедцем від того аж запарувала.

— Що сі стало? — збіглися козаки.

— Біда… Отаманів у Звенигородці пов’язали…

— От покручі, стерво, холєра ясна! — не втримався від лайки Рудь. — Я ж Тимошу казав!

— Їх Завірюха повіз, їхали переодягнені в будьонівську форму. Спішили встигнути на 28 вересня, бо наче повинен був приїхати Гулий.

— Хто поїхав?!

— Лаврін Завгородній, Денис Гупало, Компанієць, Мефодій Залізняк-Голик, Ткаченко, Олексій Добровольський, Кость Здобудь-Воля, Льоня Мушкет…

— Усі…

— Ми потім хлопців послали на вивідини, то казали, наче їх люди бачили біля якоїсь хати.

— Нащо ж вони поїхали? Тиміш казав, наче Завірюху провіряють…

— В останньому листі, який привіз Завірюха, їх поназначали командирами дивізій, полків. Наче ось-ось мало початись повстання під проводом Гамалії! Та й час підходящий — люди урожай зібрали…

— Герасим Орел-Нестеренко не поїхав з ними… Він один…

…Коли з одеської траси в'їжджаєш у Бендери — на перехресті доріг бачиш хрести. Розкидані тут і там увсібіч — прості, залізні, дерев’яні, невеличкі пам'ятники. На пагорбах — козацькі осьмиконечні, на місці загибелі чорноморських, кубанських, сибірських козаків. На кругу біля мосту — ще хрести. Козаки, ополченці, бійці УНСО… Дати народження на табличках різні, — від зими сорок четвертого до осені сімдесят другого. Дата смерті на всіх одна: «23.06.92».