Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

«Пам'ятайте: Бендери — це передмістя Одеси, — жорсткувато сказав мер міста Федір Добров. — До вас менше години дороги. Наступного разу біженців буде півмільйона». Якщо наступний раз прийде — можна не сумніватись: буде…

…На центральній площі Бендер вам і сьогодні покажуть сліди від розриву мін — схожі на тарілку, пласкі сліди кинутого на м'яку землю м'ячика — але ж то не на землі, а на бетоні! Фасад виконкому на площі ще нагадує віспу на обличчі людини: кулі й осколки не залишили живого місця на п'ятиповерховій будівлі. На даху вокзалу, «дев'ятиетажок» ще помітні місця кулеметних «точок» і снайперів.

…Тоді, в ніч на 22 червня, була спроба захопити казарми Парканського інженерно-саперного батальйону. В ту ніч вибухнули склади з мінами, за даними розвідки загинуло 26 російських військових. Того ж дня два літаки МіГ-29 Молдови завдали бомбового удару по мосту через Дністер. Через погану підготовку пілотів бомби впали за півтисячі метрів вбік від мосту — на село Паркани. Залишили після себе дванадцятиметрові воронки. «Бомбити можна просто річку, в неї не промахнешся — якщо грамотно зайти вздовж течії. Тоді вибухова хвиля в воді зіб’є опори. В Афгані наші хлопці зі збитими прицілами бомбили „по олівцях“, з точністю до метра. Ну добре, скинули бомби ближче чи далі від цілі. Але щоб на 500 метрів вбік? Так не буває», — дивувались професійні військові.

23 червня біженці втікали з Придністров'я. Вокзали Тирасполя були переповнені. Чутки про тисячі вбитих людей у Бендерах змушували панікувати. Тільки за один день в Україну відправлено п’ять залізничних потягів з біженцями, всього ж в червні — липні Придністров'я покинуло близько ста тисяч людей. Більша частина з них повернулась додому аж у кінці літа…

Війна забрала життя майже тисячі мирних жителів, поранено чотири тисячі чоловік. Дві третини з них — літні люди, жінки і діти.

Трагедія сталась лише за годину їзди від Одеси…

На території Придністров’я й зараз проживає майже третина мільйона українців…

Лютий 1923 р.

…Вранці дев’ятого лютого вертухай внутрішнього караулу Лук’янівської тюрми подавав звичний ранковий кип’яток до камери № 1. Перша — завжди важлива. Значить — камера смертників. У камері цій сиділи чотирнадцять отаманів Холодного Яру, засуджених «чрєзвичайкою».

«Красні» завжди були непрофесіоналами. «Кухарка можєт управлять государством!» — чого ще треба! Така досада! Але ж брали своє — обманом, підлістю, зрадою!

Тож і «красноармєєц» прийшов халатний, як зюзя. «Чекіст». Вирвавши чайник з рук вертухая, Лаврін Завгородній плеснув йому в очі окропом. Поки краснопузий вив і шкарябав руками підлогу, арештанти забрали ключі і зброю й відкрили ще кілька камер.

Начальник варти підняв тривогу, коли арештанти вже пройшли коридором й захопили гвинтівки в канцелярії. Відразу ж були вбиті троє червоноармійців, ще четверо поранені. Бій тривав чотири години. Завгородній наказав стріляти з вікон й прикривати кількох наших, що проривались у двір Тюрподу. Троє прорвались — але наткнулись на кулемети…

…Помалу закінчувались патрони. Пробились до виходу з в’язниці, але й тут наразилися на кулемети.

Отамани вирішили краще вмерти в бою, аніж, як вівці, чекати кулі в потилицю. Всього у звіті Тюрподу було записано тридцять вісім прізвищ. Шістнадцятеро зі списку — серед них Лаврін Завгородній, Тиміш Компанієць — залишили по останньому патрону. Стали навпроти й, за командою, стрелили одне одному в серце. За звичаєм запорожців — щоб не потрапити в полон бусурманам!

Ті, хто ще залишався живий, підпалили матраци, й в сильному диму пішли атакою на кулемети…

Останніх розстріляли в тюремному дворі. Кільком пораненим начальник тюрми комуніст Ріхтер відрубав голови сокирою…

Весна 1923 р.

Після арешту Цвітковського, зради Завірюхи й загибелі холодноярських отаманів — Рудь перебрався з загоном на хутір Бенедикта. Хутір стояв у глибині ярів, був напівпокинутий, дід Бенедикт давно помер, й біля двох хатин і хазяйства господарював його самотній небіж Філіпко. Зробили підземні ходи в лесі — далеченько, на два боки яру, два з хати й один з комори. Рудинців так просто взяти не вдасться!

У боях разом з отаманом Орлом Рудь ходив у рейд на Балту й Бар, де повстанці винищували «совработніков» у містечках. Весь двадцять другий рік на Черкащині тривав голод. Максим помітив: комісари мучили голодом саме ті повіти, де були сильні повстанці. Відбирали рештки хліба, які ще не пішли в «продразвьорстку». Люди, що приїхали з батьківщини Махна — Гуляй-Поля — розказували страшні речі. Тільки за три дні від голоду в повіті померло більше ста чоловік! Більшовики боялись, голодом нищили непокірних. Хоча самого Махна вже давно не було в Гуляй-Полі: ще влітку двадцять першого з тяжкими боями Батько пробився до кордону з Румунією.