Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

— Ледве не застрелили твої хлопці в цій бісівській одежі… — кинув на стіл будьонівку з червоною зіркою на лобі.

— Максиме, полковник Гамалія збирає нараду в Звенигородці! Лаврін просив передати, що чекає на всіх: на тебе, й на Залізняка, й на інших. Передай отаманам. Це секретний наказ штабу. Ось, дивись!

Тиміш довго відривав підкладку своєї командирської сумки, потім дістав десь аж з нутрощів її цупкий лист паперу. Простягнув Максиму.

« НАКАЗ № 10 від 16 вересня Отаманам дивізій і частин Чорноморської повстанської групи.

Панове отамани, старшини і козаки. Пробив час, коли ви повинні довести свою щирість в боротьбі за незалежність краю. На цих днях починається загальний рух. Яку вас, так і по іншим групам повинно бути вирішено, чи починати 29–30 вересня рух тут, чи йти підтримати прикордонну смугу, котра почне першою і на котрій лежить велика відповідальність. З огляду на наступний рух, 30 вересня призначаю груповий з’їзд для вирішення плану руху та інших справ. Місцем з’їзду призначаю м. Звенигородку. На нараді бути всім командирам дивізій, полків і головам організації. В саму Звенигородку входити обережно, по кілька чоловік, щоб не викликати підозру. Командира кінної Холодноярської дивізії і отамана Завгороднього по указаному маршруту вести начальникові штабу сотнику Завірюсі.

Підписав:

— Їдуть Ларіон Завгородній, я, Мефодій Залізняк-Голик, Ткаченко, Олексій Добровольський, Кость Здобудь-Воля. Чекаємо і всіх інших, — пошепки сказав Тиміш.

Максим уважно перечитував документ, ще і ще. Компанієць нетерпляче переминався на лаві.

— Ну, що скажеш? — таки не втримався він.

— Щось мені в цій «бумазі» не подобається, — врешті сказав Рудь. — Не можу зрозуміти що.

— Так ти їдеш?

— Дай подумати.

— Думай швидше. Залишилось менше тижня. Я поки всіх об’їхав… Цими хащами. Дуже важлива справа! Лаврін наказав усім передати, — знову перейшов на шепіт Компанієць: — Буде повстання!

Тиміш запхав листа назад до надрів сумки, суглоб за суглобом відірвався від лави й стомлено потягнувся:

— Я вже третій день на коні. Ледве ноги волочу.

— То лягай поспи годинку.

— Не можна. Ще треба до Гупала і Мушкета.

— То поїж хоч щось. Дичина смажена є.

— У мене з собою. Поїм на коні.

— Ну… Привіт Завгородньому.

Максиму раптом майнула здогадка.

— Чекай. Лавріну скажи… Підозріло мені… Чому ми можем ПОСТАНОВИТИ САМІ — де й коли буде повстання? Це значить, що у Всеукраїнського штабу немає нічого — ні плану бойових дій, ні команди?! Це якось… безглуздо.

— Я сам думав. Та Завірюха, знаєш який хлопець. Вогонь! Наш хлопець! Шаблею орудує — куди там мені!

— У Будьонного чекісти п’ятий рік по степах з шаблями гасають… — задумливо сказав Рудь. Потім враз ожив, як спалах: — Знаєш, це не безглуздя! Це — пастка! Скажи, хай Лаврін добре подумає! Хай сам не їде! Краще пошле… ад’ютанта!

Тиміш скочив на коня і вже згори вишкірив білі зуби в усмішці:

— Тобто — мене? А ти весельчак, отамане! Я йому казав. Та він — все’дно поїде. Впертий! І вірить у справу. Бувай! Ми тебе ждем!

Тиміш пришпорив коня, і за мить його хвацька постать уже щезла поміж кущами. Тільки чувся ще якийсь час м’який тупіт кінських копит лісовими теренами…

«…На місце прибули звечора. За даними розвідки ворог саме тут готується перерізати магістраль. Перед нами позначилася велика робота. Тільки одиниць бронетехніки ми нарахували більше, ніж у нас гранатометів „Муха“.

Ми розсередились по всьому фронту — там, де можна провести атаку. День видався не по весні холодний. Після заходу сонця пішов льодяний дощ. Потоки води і грязюки швидко наповнювали окопи. Здавалось, саме небо розгнівалося на нас. Цілий великий світ не міг дати спасіння трьом десяткам грішних, погано озброєних душ на цьому маленькому клаптикові землі, де зійшлися насмерть дві сили…

Ще не вляглася в душі образа від почутого з українського радіо: „Президент Мірча Снєгур виступив проти бандформувань терористів“.

А нас чекають у Тирасполі. Поки що непогода пасує. По такому місиву вони не підуть. Їхні „бетеери“ не наберуть швидкість. Вони не хочуть, щоб ми їх перестріляли. Дощ ішов до ранку. Вдосвіта ворог став палити патрони, призначені для прориву, і ми втямили: вони не підуть.