Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Це і є практичне завдання духовних прагнень. Глибокої віри в Вищу силу і в себе — бракує нам на цій нещасній землі».

Травень 1924 р.

…До Звенигори комісар ішов не сам. Підозріливий і хитрий — нікому не вірив. Знав — та хіть не зволила пригнати роту чекістів. Надто солодкою була дівка. Ану ж бо — і справді прийде. Бо не дурна ж наче. Не хоче лягти під мордовців.

Він дряпався на гору з двома хортами з ЧеКа. Йшли, важко дихаючи перегаром з учора. Хортів лишив нижче, а сам поліз на вершечок. Очі його збуджено блищали, коли оглядав м’яку траву на галявах.

Сонце сідало над Хлипнівським лісом. Максим вийшов з хащі за спиною чекістів. Саме в цю мить ближчий з них — той, що білявий, — ступив між осиками, й густа павутина йому влипла на очі. Коли він бридливо здер липку сітку з обличчя, зненацька почув гострий посвист. Останнє, що побачив син «воронєжской губернии» — темну постать перед собою. Криваво зблиснула в призахідньому сонці шабля — й блондиниста голова підскочила, стала на місце — й впала на підставлені руки.

Блондин стояв серед квітів бузку, тримаючи голову у власних руках. Голова кліпала очима й здивовано круглила рота. Другий — чорнявий і маленький, встиг тільки кавкнути з переляку, кинувся бігти, та ногу його мовби схопили залізні руки. Чекіст впав, Рудь вдарив удруге. Краєм ока побачив, що нога конаючого по коліно провалилася в яму поміж камінням.

Звенигора допомогла вбити чужинців.

Сонце сліпило червоним. Рудь примружив очі й подивився нагору. Лазар повертався з вершини, продирався через кущі прямо до нього.

— Абманула, сучка! Піздєц єй будєт!

Сонце било в очі, й комісар не бачив, хто стоїть біля нього. Рудинський тихо зробив кілька кроків і став зовсім поруч, аж почув хрипке дихання чекіста.

— Тепер я буду тебе любити! — сказав знагла, аж той здригнувся.

— Євдокімов, Фрідман, ко мнє!!

— На! — кинув Максим йому голову Євдокімова.

Лазар від несподіванки аж сахнувся. Й раптом відчув, що ноги його провалюються під землю. Він закричав, схопився за кущ бузку й видряпався нагору. Копанка осіла під його ногами.

— Я так і знал, что ето бил ти, Рудь! Что єйо с тобой відєли! Сука! Надо било єйо кончіть в подвалє!

Лазар спробував дістати маузер, але Максим вдарив першим. Рубонув домахою навскоси зліва, та комісар, як вправний боєць, відскочив назад. Маузер полетів кудись у траву. І тільки тоді витяг шашку і різонув нею збоку, ледь не зачепивши Рудя. Максим зробив два швидкі удари навхрест і — зовсім несподівано — вниз по литці. Удар лезом у ноги новачок не прораховує ніколи — цього не показують на дуелях в театрі. Шабля лише ковзнула, у комісара репнув офіцерський чобіт і ледь бризнула кров. Лазар охнув від болю. Та рана була незначна, подряпина, товста волова шкіра врятувала ногу, лише схований револьвер заплутався в порізах штанини.

Поєдинок двох майстрів шабельного бою не схожий на театральний. Майстер б’є рідко, скоріш за все він буде м’яко кружляти, шукаючи відстані для удару, вижидатиме — а тоді рубане всього раз… Дистанція — то в бою щонайперше! З малої відстані сутужно захищатись, з великої — нема контратаки. Новачка ж можна на слух впізнати за гучними ударами, звичці ритмічно і сильно стукати по клинку супротивника, адже саме так фехтують театральні «герої». Такий фехтувальник зазвичай не встигає дістати майстра ні разу…

Бій йде блискавично, інколи триває долі секунди — до першого, часом смертельного випаду. А буває, що випадів і зовсім немає — коли досвідчені бійці шукають лише вірної дистанції, кроку, який вирішує все. Й тоді зміїсто блисне лише один — перший і останній удар…

Лазар був досвідчений воїн, два роки гасав із шашкою степами у Прімакова. Максим відчув, що бій йде на рівних. Спробував кілька ударів навхрест і тут же — навідліг в ліву скроню. Домаха свиснула й ледь не знесла Лазарю голову. Та комісар вивернувся і вдарив ріжучим потягом. Шашка розпанахала одяг, рука потепліла від крові. Максим відчув, як запаморочилося в голові від різкого болю. Поєдинок міг скінчитися погано. Та Рудь мав у запасі удар. Старовинний удар, який знали тільки козаки і який перейшов кубанцям від їх предків, самих січовиків-запорожців. Удар називався «польським». Мабуть, тому, що саме польська карабеля мала руків’я у формі орлиного дзьоба і найкраще пасувала для нього.

Виждавши, поки комісар нападе знову, Максим відбив випад, раптово ступив крок вперед, блискавично кинув ліву руку найвище — й лише гроном руки, страшним невловимим рухом, різко впустив домаху донизу, ледь зачепивши за «дзьоб» мізинцем. Сонце востаннє зблиснуло над лісом й засліпило очі чекіста.