Валентин Чемерис - Рогнеда

Краса – властивість, якість гарного; приваблива зовнішність, урода.

Наводити красу – чепуритися.

В усій красі – в усьому блиску.

Красуня, красень – зрозуміло.

А ще ж – красуля, красунька тощо.

А ще ж – красивий, красивість, красиво…

Красний – те саме, що гарний, чудовий, найкращий.

І взагалі – своєрідна вершина, часом для багатьох недосяжна – прекрасний, прекрасна… Особливо, коли вона – прекрасна. І життя тоді теж прекрасне. Згадаймо: прекрасна стать, прекрасна половина роду людського.

А ще ж красномовний, той, який уміє гарно говорити (і хай говорить, аби тільки до діла, не всує), майстерно володіє словом.

Краснопис – те саме, що каліграфія.

Не слова, а – красота. Що ними можна й покрасуватися.

А ще – красна дівиця…

Красна мова. (Наша, наша, їй же Богу, це наша українська мова. А вже потім інші мови, бо всі вони у кожного народу незмінно красні.)

Красна ціна.

Красне місце.

Красне письменство – художня література.

Красне слово – влучне, виразне.

Красний господар – добрий господар. Будьмо такими!

Красний день – гарний, погідний день.

В цьому ряду і красне сонце. Себто яскраве сонце.

Князя Володимира недарма ж прозвали Красним Сонцем (Сонечком) Русі – він таким і був. Яскравий, як гарне сонце.

Його вже не буде, а на Русі ще довго, як сонце в її небі з’являлося, казали: КРАСНЕ.

А хтось неодмінно додавав:

– Не інакше, як наш князь Володимир по небу ходить, на Русь, чи все там гаразд, дивиться, поглядає…

На сім – бувайте!

Буду закінчувати своє красне письменство.

Красно вам дякую!

Як сказав мій друг-поет:

Стилобат ( стереобат ) – в античній архітектурі – цоколь будівлі або колонади.

Османська ( Оттоманська ) імперія – офіційна назва Туреччини до 1922 року (походить від імені Османа I). Склалася в XV–XVI ст. в результаті турецьких завоювань в Азії, Європі і Африці. Припинила своє існування після Першої світової війни 1914–1918 рр., юридично – 1922 р., після ліквідації султанату.

Півострів на півночі Європи в межах Данії (більша частина) та Німеччини. Омивається Північним морем та протоками Скагеррак та ін.

Скандинави – загальна назва норвежців, шведів, датчан, ісландців, фарерців.

Прізвище Багрянородний походить від Багряної (Порфирної) зали імператорського палацу, де імператриці зазвичай народжували нащадків трону. Ім’я Костянтин латиною означає постійний, стійкий – таким він і був. І як імператор, і як людина.

Усобиця ( міжусобиця ) – незлагода, внутрішній розбрат, війна між суспільними групами однієї країни або особами в державі (переважно у феодальній).

См.: 100 знаменитих людей України. Київ, 2004.

См.: 100 великих россиян. Москва, 2003.

Якщо колись на Русі термін «дружина» означав лише княже військо, то сьогодні це – чоловікова половина. Тільки «дружина» – літературно-урочистіше, а жінка – десь приземлене щодо подружжя.

Жона (те саме, що дружина) – більш піднесено-врочистіше, народнопоетичний термін. Принаймні в Україні. Звідси – жонатий, себто одружений.

Діалектне – супруга. «Нема кращого друга, як вірна супруга» – українське народне прислів’я, що не може викликати заперечень (це підтвердять усі жонаті чоловіки. Принаймні більшість із них).

Ставка (одне із значень) – те, що намагаються використати в своїх інтересах; той або те, на кого або на що розраховують у досягненні певної мети.

Тартарари ( тартар ) – у давньогрецькій міфології підземне царство мертвих, пекло.

Ярл – шляхетна людина у скандинавів.

В рукопису Шевченка цей твір не має назви.

Лев Діакон ( Диякон ) – візантійський історик, письменник (р. н. до 950, Мала Азія – пом. бл. 1000). Належав до придворних кіл. Близько 990 року написав «Історію в Х книгах», що охоплює події з історії Візантії 959–976 рр. Твір містить значний матеріал про війни Візантії проти болгар та східних слов’ян, про походи київського князя Святослава Ігоровича на Балкани.

Язичництво (від церковнослов’янського терміну «газикъ», що означає «народ, плем’я») – прийнятий у християнськім богослов’ї і частково в історичній літературі термін для позначення дохристиянських і нехристиянських, головним чином, політеїстичних релігій. Після хрещення Русі язичників стали називати «поганими» від лат. paganismus – землероб. Язичників відтак називали «селюками», «простолюдинами», а язичництво загалом – «сільською вірою».