Валентин Чемерис - Рогнеда

Хто зна, як би далі розвивалася усобиця між сином і батьком. Військо Володимира швидше всього вирушило б на Новгород і навряд чи зумів би Ярослав зі своїми найманцями встояти проти загартованої в походах і січах дружини батька та його ближніх бояр.

Усе вирішила доля. І вирішила по-своєму. Коли військо вже мало вирушити до Новгорода, Володимир розхворівся – особливо заболіло в нього серце, ніяк не міг змиритися з тим, що рідний син, на якого він так покладався і якого по-своєму любив, оружно виступив проти нього… «Кінець світу», – хрипів Володимир, хапаючись за серце…

15 липня 1015 року Володимира не стане. Помер старий князь у своїй заміській резиденції Берестові. Про непокірного сина перед кончиною не згадував, квапився до якихось трьох жінок і прохав, аби вони його зачекали… Потім здогадалися: до матері Малуші він відбув та до жінок своїх, до Рогнеди, що її він і кривдив за життя, і Гориславою називав, а бач, виявилося, тільки вона йому й любою була, та до Анни Візантійської, за якою теж побивався…

Як писатиме літописець, перед кончиною своєю Володимир «каялся и оплакивал все то, что совершил в язычестве, не зная Бога». І молився такими словами: «Господи, Боже мій, не пізнав я тебе, але помилував ти мене і святим хрещенням просвітив мене… Господи, Боже мій, помилуй мене. Якщо хочеш мене карати і мучити за гріхи мої, карай сам. Господи, не віддавай мене бісам!..»

«І так молячись, – пише далі літописець Іаків, – передав Володимир душу свою з миром янголам Господнім».

Святополк, пасинок небіжчика, велів утаїти від народу смерть Володимира, але слуги князя вночі розібрали поміст між двома клітями, загорнули тіло Володимира в килим і спустили линвами на землю. Потім, поклавши його на сани… [26] Язичницький звичай везти небіжчика від житла до місця поховання лише на санях – навіть за літньої спеки, – забувся і нарешті вийшов з ужитку. Не без допомоги християнства. Але ще довго в санях любили їздити поважні й гордовито-пихаті барини й баричі – пани й підпанки, тож чи не з тих часів і живе українське поговірка: сідати не в свої сани.

«Виносити тіло таким чином – це особливий поховальний звичай, освячений віруваннями предків… мертвого іноді виносили її через вікно…» Етнографи так тлумачать цей давній поховальний ритуал язичництва: «Могла створитися думка, що умерлий, який відійшов із царства життя, не повинен виходити тим шляхом, який служив виходом і входом для живих, смерть не повинна знати сімейного порога і дверей, що відкриваються лише для рідних і друзів» ( Я. С. Боровський . Світогляд давніх киян. Київ: Наук. думка, 1992).

А ще літопис старанно наголошує: Володимира вивозили з села Берестового «на санях».

І в сказанні про Бориса і Гліба, за рукописом XIV ст., зображено перенесення тіл цих святих, причому першого несуть на санях, а другого на них везуть. На думку багатьох дослідників, так перевозили небіжчиків тому, що сани винайшли раніше, аніж такий незамінний у пізніші часи віз.

Крім князя Володимира та його синів Бориса і Гліба, на санях доправлялися до місця поховання також тіла Ярослава (1054), Святополка (1113 р.).

Цей звичай ще довго побутував у Росії й в Україні, а в Карпатах і до недавнього часу. У сани часто впрягали волів. Цікаво, що залишки обгорілих саней були знайдені в одному з поховань Костромської області.

Як правило, жалобна процесія, увесь ритуал поховання проходили під плач жінок, які демонстрували невтішність втрати. В усякому разі, зовнішній бік цього видовища мав досить трагічне забарвлення, оскільки жалібниці та близькі іноді дряпали собі обличчя, завдавали ран, стригли волосся. Як зауважує Л. Нідерле, «ці голосіння були уже не виявом справжнього горя від утрати умерлого, а обрядовими, афективними стогнаннями».

Існування цього звичаю в Давній Русі знаходить підтвердження і в «Повісті минулих літ» під 945 р. («А Ольга, взявши трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до гробу його і плакала по мужеві своєму») і 969 р. («І по трьох днях померла Ольга, і плакав за нею син її, і внуки її, і люди всі плакали плачем великим»).

Літописне оплакування князя Андрія Боголюбського (помер 1175 р.) теж таїть у собі риси давнього поховального звичаю. Його тіло привезли до Володимира з честю і з плачем великим. Тут «люди не могли ніяк удержатися, а всі волали і од сліз не могли дивитися, і плач далеко було чути. І став увесь народ, плачучи, мовити: «Чи ти вже до Києва поїхав, господине, в ту церкву тими Золотими воротами, що їх ти послав був робити тій церкві на Великім дворі на Ярославовім, кажучи: «Я хочу спорудити церкву таку саму, як і ворота сі Золоті. Нехай буде пам’ять усьому роду моєму». І так плакав по ньому весь город…»