Валентин Чемерис - Рогнеда

Ридання (голосіння і тужіння) над небіжчиком зафіксовані етнографами, які називають його дивним, своєрідним і навіть дикунським оплакуванням покійників. Джерела такого ритуалу ховаються в глибокій давнині язичества, коли існувала особлива каста жінок, які плакали і голосили над небіжчиками, прибуваючи на похорон за першим покликом.

Про звичай дряпати обличчя і завдавати собі ран під час похорону на Русі згадують арабські джерела та «Житіє» Костянтина Муромського.

Один із елементів давньоруського язичницького поховального звичаю на терені київських поховань зафіксувала безсмертна пам’ятка давньоруської літератури – «Слово о полку Ігоревім»:

(Переклад Л. Махновця)

Уже дошки без князька в моїм теремі златоверхім…

«Йдеться про зафіксований у тогочасному побуті елемент язичницького обряду підважувати верхню колоду даху, на якій тримаються всі дошки, аби дати можливість душі вийти з тіла, коли вмираючий довго мучився» (Я. Боровський «Світогляд давніх киян»).

Так тоді були певні добрі наші далекі-предалекі пращури-язичники: підваживши верхню колоду даху, що слугувала йому гребенем, допомагали душі вийти з тіла, що вмирало, допомагали, аби людина, що вже відходила в інший світ, довго не мучилась.

Так допомогли й душі князя Володимира залишити його тлінне тіло.

І ось на возі на полозах, з риданням, хай і обрядово-ритуальним, але ж зі справжніми сльозами і таким же плачем, повезли Володимира з Берестового до Києва.

І плач, як везли князя, далеко було чути і по всьому шляху випереджаючи процесію, летіла вістка: Володимира везуть у санях.

І всі знали: якщо в санях, то князь вже не в цьому світі – кістлява з косою вже урвала його життя. Як тепер Русі без Володимира жити? Сонце сходитиме й без нього, але Русі вже не буде так світло, як з ним.

І жінки, найняті супроводжувати небіжчика, плакальниці досвідчені, голосили-ридали, розриваючи до крові лиця, і весь народ на шляху плакав, вигукуючи щиро:

– Ой, на кого ж ти залишаєш нас, Володимире, Красне Сонечко наше?!. Сонечко, увечері зайшовши, вранці знову зійде і світлом своїм нас пеститиме, а ти вже ніколи більше не повернешся до нас, князю наш славний. Багато доріг ти пройшов, а тепер перед тобою остання доріженька прослалася. З Берестового до Києва – ой яка ж вона коротка. Хто ж тепер буде стояти за стольний, за Київ-град, за святу нашу Русь? Радуються воріженьки наші – втратили ми свого захисника, князя-богатиря Володимира Красне наше Сонце! Від Берестового до Києва, всього нам і лишилося разом з тобою побути…

З-за обрію хмара виткнулась, до Берестового дійшла, дощ полився. То, казали, самі небеса плакали за князем, за Володимиром, за Руссю, бо як же їй без князя, без Володимира тепер жити?

Берестове… Прадавнє княже село, що розташувалося неподалік Києво-Печерської лаври. Сьогодні – це Київ, колись – далека його околиця. Там у ті часи знаходився заміський палац великого князя Київського Володимира Святославича, який у його стінах завершив свої земні дні многотрудні, але такі величні, від яких і Русь стала великою.

Двоповерховий кам’яний палац князя оточували двори княжої челяді, про Берестове часто згадують літописці.

В наступні роки в Берестовому житимуть київські князі Ярослав Мудрий, Святослав Ярославич, Всеволод Ярославич і Володимир Мономах.

Року 1091-го княжий палац спалять половці, у 1113-му він буде відбудований, але до наших днів не збережеться. У другій половині XI ст. в Берестовому буде споруджена Спаса на Берестові церква.

А тоді, як помре перший насельник княжого палацу, то, за словами літописця, зійдуться «люди без числа». А ще «плакали за ним: бояри, яко про заступника країни, бідні ж – як про свого заступника. І поклали Володимира в мармуровий гріб і поховали його з плачем».

Поховають Володимира у Десятинній церкві, першій кам’яній церкві Київської Русі, що була споруджена давньоруськими і візантійськими майстрами в 989–996 роках.