Валентин Чемерис - Рогнеда

Хоча… іноді здається, що він, чорне те божество зла, все ж таки ще вештається там, у пітьмі, й підшукує собі жертви.

О! Чуєте? Чуєте, як він кряче й сопе в чорноті ночі, очікуючи, що хтось із нас втрапить у його пітьму…

Так Рогнеда, вже як черниця Анастасія, вчила-застерігала своїх сестер-черниць і синів своїх, аби ті ніколи не забували, що в білому світі Білобога все ще існує чорна ніч, а в ній все ще полює за людськими душами те чудисько – Чорний бог зла і неправди.

Існує легенда, вочевидь, фольклорна, або таке ж передання давнини глибокої про чудесне прозріння князя Володимира після хрещення. Тоді од якоїсь болячки очей він майже осліп. І дуже запечалився з того, але, прийнявши хрещення в Корсуні, відразу ж прозрів.

Щось подібне сталося і з його сином від Рогнеди – Ярославом.

Був Ярослав другим сином Володимира й Рогнеди. Його дитинство минуло під невсипущою опікою і любов’ю матері в передмісті Києва, в селі Предславиному, що розкинулось на березі Либеді, річечки поетичної, якої сьогодні немає у світі білому, тож ми її звемо літописною.

У малолітстві хлопчик тяжко хворів – щось у нього було негаразд із ногами.

Прізвище Мудрий він отримає вже будучи Великим князем Київським, а до того прозивався Кульгавим. Буцімто княжич з раннього дитинства страждав від паралічу ніг – вельми серйозне захворювання, ліків і засобів від якого тоді не було. Але порятунок до княжича прийшов. І ось як те лучилося.

Коли Володимир повернувся з Корсуня вже християнином, прихильником нової віри і нового, не знаного на Русі бога, то порадив Рогнеді вибрати собі нового чоловіка з його бояр. Позаяк, ставши християнином, не може жити з двома жінками, а він уже вибрав собі для подальшого життя візантійську царівну Анну. З нею, казав, і в земному царстві буде, і в небесному…

Рогнеда з гідністю зустріла цю вбивчу для неї звістку, хоча, полюбивши князя, збиралася з ним доживати земного віку. Тільки дорікнула чоловікові, який, побажавши «сприйняти царство і земне, і небесне», відмовив їй і в тому, і в іншому – а хіба це по-християнському?

І коли була пострижена в черниці, сталося диво: син її Ярослав, який від народження майже не володів ногами і сидів сиднем, раптом підвівся і пішов… І Рогнеда зі сльозами радощів забажала, аби син теж прийняв християнство.

Ярослав хрестився під ім’ям Юрія (Георгія).

І міцно став на ноги. Хвороба його минулася, хоч деяка кульгавість все ж зосталася.

«Он был хромоног, – повідомляє літописець, – но ум у него был острый, и на рати он был храбр».

Роком смерті Анни Романівни, цариці візантійської і княгині київської, жони великого князя Володимира, «Повість врем’яних літ» зазначила – 6519. Себто 1011–1012. Можливо, що ця дата взята літописцем із поминальника Десятинної церкви, де Анна й була похована.

Отже, 6519 рік (від створення світу за візантійськім календарем), що відповідає 1011–1012 року (новий рік тоді починався 1 вересня). І сталося це за 4 роки до смерті Володимира. Як повідомлятиме пізніше німецький хроніст Тітмар Мерзебурзький, її гробниця знаходилася в церкві Пресвятої Богородиці в Києві – поруч із саркофагом святого Володимира Хрестителя.

Анні виповнилося всього лише 48 років. Чому принцеса-княгиня, останнє кохання Володимира, так рано пішла з життя – загадка.

Для Володимира Святославича її смерть стала важким потрясінням, втратою, що її нічим було замінити. Але пам’ять про візантійку князь вирішив зберегти. Для цього і мав знадобитися мармуровий саркофаг, у виготовленні яких греки були великими мастаками.

Оскільки Анна померла раніше свого чоловіка, то очевидно, що мармуровий саркофаг для неї – перший узагалі мармуровий саркофаг на Русі – був виготовлений на замовлення Володимира. Раніше подібних способів поховання – всередині храмів – на Русі ніколи не було, тож зрозуміло, для виготовлення гробниці для Анни були запрошені греки. Мармур теж звідкілясь привезли, можливо, з Криму. Згодом за цим аналогом буде споруджено ще один такий саркофаг – для Володимира. Ще пізніше за цим же грецьким аналогом буде споруджено третій мармуровий саркофаг – для Ярослава Мудрого, що його установлять в Софійському соборі. Оскільки собор за багато віків не був зруйнований, то й зберігся до наших днів, і по ньому можна уявити, якими були подібні саркофаги Анни та Володимира. Та й згадуваний німецький хроніст Тітмар засвідчив, що він бачив саркофаги Анни та Володимира, які стояли в Десятинній церкві поруч, один біля одного. Анна і Володимир були проголошені першими руськими святими.