Валентин Чемерис - Рогнеда

Спочатку довго нічого не виходило, візантійці й слухати не хотіли, щоб віддати свою принцесу за якогось там русича. Володимир терпляче очікував нагоди.

Сприятлива ситуація склалася на початку 80-х років X століття, коли у Візантії спалахнула громадянська війна…

Війна – організована збройна боротьба між державами, суспільними класами – це одне, а громадянська війна всередині держави, коли свої ідуть на своїх – це зовсім інше. Принаймні жахливіше. Така братовбивча бійня і спалахнула у Візантії, коли земельні магнати, вельми могутні та виступили проти імператорів-співправителів Василія і Костянтина, намагаючись всадовити на трон свого ставленика полководця та політика Варду Скліра.

І свої кинулись бити своїх. За булаву, як пізніше казатимуть в Україні. Чи як у Візантії – за трон.

Імператори, опинившись у безвиході, запросили допомогу в київського князя, а той, скориставшись моментом, зажадав за це руку сестри Василія та Костянтина Анни. Гарна вона чи ні, для Володимира не мало аніякого значення, важило те, що вона, принцеса, сестра імператорам. А породичатися з грецькими правителями у ті часи означало стати в перший ряд світових володарів. Анну до того Володимир і в очі не бачив, лише чув, що є така. Принцеса, сестра імператорів. Тож вимога київського князя мала політичний характер. Але гордовиті візантійці раптом відмовили прохачеві руки їхньої принцеси, вважаючи його нерівнею Анні. Та й до всього ж князь – язичник, пхе… Але своїми силами справитись із заколотниками імператори не могли: громадянська війна у Візантії набирала обертів.

Володимир потирав руки – імператори вже були загнані в глухий кут. І старшому з них, Василію, нічого не залишалося, як заради власного спасіння та власної влади погодитись. З Володимиром була спішно підписана умова, за якою руський князь надавав візантійським володарям збройну допомогу, а ті за це пообіцяли віддати йому принцесу Анну. Правда, Володимиру довелося спішно прийняти християнство – не могла християнка вийти заміж за язичника.

Володимир прийняв – скільки там того діла! Ще й пообіцяв увести нову віру й на Русі. І відразу ж, після підписання союзної угоди, шеститисячний загін відбірних руських воїнів – на той час це була велика сила! – вирушив до Візантії. І зробив своє. Із заколотниками було покінчено – це сталося влітку 988 року.

Імператори-співправителі полегшено зітхнули – вони врятувалися.

І врятували трон. Усе б добре, але…

Але треба було дотримувати свою обіцянку, скріплену підписами, себто віддавати за Володимира Анну. І тут імператори вдалися до прийому ринкових кидал, себто почали тягнути з виконанням своєї обіцянки, щоб поводити його за ніс: ще раз поклялися, що віддадуть за нього Анну, мовляв, нехай Володимир приїде і забере її.

Володимир Святославич повірив обіцяльникам і навіть ходив з Києва до Дніпрових порогів зустрічати наречену, яка, звісно, ні до яких порогів не прибула.

Володимир марно її чекав, хоча й розумів, що Василій обманув його. (І це – імператор! Кому ж вірити, як не йому?)

«Ну, почекай, – сказав Володимир. – На твою олжу у мене є сила. Не схотів по-доброму, буде по-злому, а виконати свою обіцянку я тебе примушу! Не на того напав, щоб мене дурити».

І ось по весні 989 року чималий руський флот, спустившись Дніпром, вийшов у Чорне море і досягнув Криму…

Нестор, «Повість врем’яних літ»:

«Пішов Володимир з військом на Корсунь. (Так звали на Русі Херсонес. – В.Ч. ). І зачинилися корсуняни в місті…»

Корсунь – одне з найбільших античних міст у Північному Причорномор’ї, що розташовувалося біля сучасного м. Севастополя.

Заснували його вихідці з Гераклеї Понтійської та Делосу в 422–421 рр. до н. е.

Площу Херсонес займав – у найкращі свої часи – 32 га. Відзначався активністю та войовничістю, тож протягом IV ст. до н. е. приєднав до своїх володінь землі таврів і Керкінітиду та й перетворився на велику державу. За формою правління був республікою, хоч іноді – як це й буває за демократії, навіть і в наші дні, в Україні, владу в ньому захоплювали олігархи, які вміло маскувалися під уболівальників та захисників простого люду (пізніше казатимуть – трудящих).

А потім почався занепад, і з середини ІІ ст. до н. е. Херсонес Таврійський втратив значну частину своєї території. Ще через століття потрапив у залежність до Боспору і деякою мірою навіть до Римської імперії.

Пізніше був у складі Візантії.