Валентин Чемерис - Рогнеда

В «Повісті врем’яних літ» розповідається про поховальний обряд над її тілом, здійснений християнським «пресвітером», тобто священиком. Там ще під 1007 р. згадується, що князь Володимир переніс останки княгині до Десятинної церкви, де її й було поховано у кам’яному саркофазі» (100 видатних українців. Київ, 2006).

…І Володимир, великий князь Київський, вибрав християнство. А з ним і візантійську принцесу Анну. Чи навпаки – вибрав принцесу Анну, а з нею, вже як придане, і християнство.

Отже, без візантійської красуні не прийшло б християнство на Русь? Принаймні тоді (до Володимира воно приходило за Кия, Аскольда, Ігоря та Ольги, але у всіх випадках щось йому ставало на заваді). Принаймні Володимир тоді б не хрестився. Арабський історик XІ ст. Абу Шоджа ар-Рудравері підтримує версію про вирішальну роль Анни у хрещенні князя Володимира.

«Женщина воспротивилась отдать себя тому, кто расходится с нею в вере. Начались об этом переговоры, которые закончились вступлением царя русов в христианство».

Вже при першій зустрічі Анна переконала Володимира Святославича прийняти християнство і прийняти якомога швидше. Володимир повернув Візантії Корсунь і, прихопивши Анну, як найбільший свій трофей, здобич свою воєнну (так воно й було) повернувся до Києва, де й розпочав виконувати другу умову (така легенда) візантійських імператорів – хрестити Русь. Сирійський історик XІ ст. Ях’я Антиохійський підтвердив: Анна старанно допомагала чоловікові в поширенні православ’я на Русі, «построив многие церкви». Ось чому в церковному Уставі Володимира на рівні документа зазначається, що князь радився з жоною у справах церковних, «згадав аз со своею княгинею Анною».

Правда, Анну в літописі йменували не як досі – княгинею, а – царицею, зберігаючи за нею достоїнство члена імператорської сім’ї. Хоч цариця у звичному сприйнятті титулу (як жінка царя) з’явиться лише на Московській Русі за Івана Грозного.

Отож, повторимось: без Анни не з’явилося б християнство на Русі – принаймні за Володимира. Але він захотів поріднитися (поєднавши приємне з корисним) з імператорським домом могутньої Візантії. Тож змушений був прийняти з Анною і християнство – як віно молодої, про що ніколи не шкодуватиме і не сумніватиметься в правильності свого вибору. Навпаки, дякуватиме небесам, що послали йому і Анну, і християнство.

Отож вони щасливо доповнили одне одного – візантійська царівна і нова віра.

І що з того, що коли він назнав у Візантії принцесу Анну, то вже був одруженим?

Тоді звичними формами шлюбів «у слов’ян старої віри були моногамія (у чоловіка одна жона, а в жони відповідно – один чоловік, що звалося одношлюбністю) і полігамія, багатошлюбність, коли чоловік міг одночасно мати кілька жон (правда, цього права, багатошлюбності, жінки були позбавлені).

У деяких слов’янських племен (хоча б ті ж в’ятичі, радимичі чи сіверяни) полігамія була звичайним явищем. В інших кілька жон брали собі тільки заможні господарі, які мали велике господарство, і, звісно ж, князі…

Про такі княжі гареми розповів арабський мандрівник Ібрагім ібн-Якуб. Якщо йому вірити, руські князі часто тримали (неодмінно замкненими, щоби на них ніхто й глянути не міг) по 20 і більше жінок.

Інший арабський мандрівник Ібн-Фадлан розповів про якогось руського князя, котрий мав ні багато, ні мало, – 40!

Нового бога Володимир прийме без вагань, бога візантійського християнства. З його допомогою виведе Русь на широку дорогу, і вона стане рівнею всім царствам і князівствам.

Але одружитися з візантійською принцесою, як задумав тоді великий князь Київський Володимир Святославич, було не просто. Князеві доводилося докладати неймовірних зусиль, аби досягти свого. Одруження ж із візантійкою для київського князя було надто престижним – і для нього, і для підняття авторитету на Русі.