Валентин Чемерис - Сини змієногої богині

…Коли Дарій І Гістасп, непереможний до того владар величезної Перської імперії та її орди, марно ганявся за скіфами в степах Північного Причорномор’я, виснажуючи й гублячи своє військо, звернувся врешті до Іданфірса з пропозицією, що була як благання: припинити відступ і або розпочати битву, або визнати себе слабшим, підкоритися і стати його данником, то почув у відповідь:

– Знай, персе, який я: і раніше не втікав я зі страху ні від кого з людей, і тепер не тікаю від тебе… А чому я не кваплюся битися з тобою, я й це тобі роз’ясню: у нас нема ні міст, ні засіяної землі, через яку ми поквапилися б битися з вами зі страху, аби вони не були захоплені й спустошені. Якби треба було що б то не стало прискорити бій, то у нас є могили предків: ось спробуйте розшукати і зруйнувати їх, – тоді дізнаєтесь, чи будемо ми з вами битися заради могил, чи ні…

Дарій не знайшов могил скіфських пращурів, прадідів, дідів і батьків – на своє щастя. Бо тому й уцілів, що не знайшов, і повернувся – хоч і з ганьбою та спустошеним військом – у свою Персію…

Сьогоднішні «перси» їх знаходять – та й що їх нині шукати, як вони на видноті й беззахисні. І охороняються законами лише на папері, який усе стерпить. І терпить. Сьогоднішні орди розбійників і варварів їх нищать. Бо – не бояться…

А втім, кого боятися, як скіфів уже більше як тисячоліття немає у цьому світі.

Але ж ми є, українці, спадкоємці їхні – не лише територіально прапра… онуки їхні, а й по культурних надбаннях, по нашій спільній землі, Батьківщині та історії. То чому ж ми дозволяємо їхні могили нищити, адже то могили наших попередників на теренах України.

Гай, гай, виявляється, таки помилився Льюїс Генрі Морґан, американський етнограф, археолог, історик первісного суспільства, коли проголосив свою концепцію, що варварство почалося з винайдення гончарства і, мовляв, закінчилося з винайденням писемності…

Воно й нині процвітає, тільки вже грамотне – на відміну від готів чи гунів, «бича людства» Аттили.

Воно процвітає, а разом з ним і епоха варварства триває!

…Як свідчить легенда – хіба легенда? – скіфи шанували пам’ять предків і честь їхню, і славу, і останні пристанища в цьому світі пильно оберігали, ладні за їхнє збереження і життя власного не пошкодувати. Розрити могилу у них вважалося (хоча й серед них були варвари й могильні святотатці!) великим (чи не найбільшим) злочином і святотатством та зрадою свого народу. А з тими, хто, попри все, зважувався на таку наругу і грабував могили, вони, коли ловили їх, чинили скорий суд: вивозили такого варвара в степ подалі від доріг та людських поселень, ламали йому хребет і кидали його посеред степу – на поталу хижим звірам і птахам.

Жорстоко? Можливо, але…

Але скіфи, рятуючи поховання своїх предків, не були ані варварами, ані жорстокими. А були всього лише справедливими, діючи за пізнішим нашим, слов’яно-українським принципом: катюзі по заслузі!

…Він вигулькнув під дерев’яним перекриттям у куті ями – скелет чоловіка. Археологів здивувала його поза: чоловік лежав, скорчившись на грудях, лицем униз, упершись головою в кут поховальної камери. Руки – зігнуті і кистями притиснуті до горла, а ноги неприродно повернуті колінами вліво. Він наче сидів навпочіпки, притулившись боком до стіни. Гм… Що за дивна поза поховання?

Ще розчистили скелет. Деформація черепа була штучна. За самим черепом, видовженим і овальним, можна було визначити його національність: сармат. Але сармати ховали своїх покійників лише у витягнутому положенні на спині, а цей… Навпочіпках… Йому 35–40 літ, за життя він був досить сильним – на кістках збереглися сліди розвинутої мускулатури. Гм… Дивна поза і поки що незрозуміла. Чому його так незвично поховали?

Вже коли камеру було розчищено як слід, археологам стало ясно: перед ними… грабіжник!

Злодій у могилі, який потрапив у пастку і живцем був похований в кургані, що його він разом з подільниками обкрадав.

Своїм небезпечним ремеслом хапуни, як правило, займалися вночі – добре знали, де і що лежить, тож могли грабувати й при світлі чадних смолоскипів. Лаз проритий точно – прямцем у поховальну камеру. Ломами пробили вже підгнилі колоди перекриття і, кваплячись – ранок вже ось-ось, а раптом їх загледять? За таке святотатство – негайна і жорстока смерть.

Лаз був тісний – рили по своїх фігурах, аби не тратити зайвих сил і часу, ядучий дим смолоскипів виїдає очі, але на такі незручності не звертали уваги. Звикли, професійні ж бо потрошителі могил. Спішили, аби встигнути до світанку, а там… Там, як усе закінчиться вдало, вони враз забагатіють. Тоді саме зчинилася золота лихоманка і за скіфське золото на ринках Боспору чи грецьких міст добре платили. Було за що ризикувати. Одна ніч, і ти – в золоті.