Валентин Чемерис - Сини змієногої богині

А все тому, що в них стряслося те, що згодом станеться у наших предків русичів і про що запише до своєї «Повісті временних літ» Нестор-літописець під роком 862-м:

«… і не було в них правди, і повстав рід на рід, і були у них усобиці, і воювати почали між собою».

Це коли скіфські каїни зачали убивати скіфських же авелів. Що вдієш, Аркадії, щасливого краю скотарів і хліборобів, що його витворили у мріях своїх поетичні греки, насправді не було на планеті Земля. Як і безхмарного на ній життя.

А в скіфському бутті, в історії їхній, в душах їхніх і діяннях тоді переміг Ариман – «темний бог», бог сили зла, і Ормуз [123]не допоміг і не порятував їх. Як не виручив і щасливий збіг обставин, якого так і не трапилося, чи просто випадок. (Бо застерігав ще староримський поет Ювеналій про те, що випадок «царства дає рабам» і «полоненим – тріумфи», ось тільки, застерігав сатирик, «щасливців таких менше за білих ворон».

І, врешті-решт, вийшло, як за пророком Єремією:

«І напою доп’яна князів його і мудреців його, воєначальників його, градоправителів його і ратоборців його, і заснуть вони вічним сном і не прокинуться».

Так і сталося зі скіфами, які, будучи єдиними, були непереможними, але втративши єдність, здобули навзамін котору, тож напилися крові доп’яна, всі напилися – від царів-вождів до останнього воїна чи пастуха-скотаря і поснули навічно, щоб більше ніколи не проснутися. Пощезали, як щезає одірваний од дерева листок, якого підхопив веремій і поніс на край світу…

За далями років зникають віки та віки, змінюються племена і народи в Північному Причорномор’ї, чи не тисяча літ збіжить і ще ж стільки і в степах, як і пророкував колись Великий Поет, ожили степи, озера, «І не верстовії, / А вольнії, широкії / Скрізь шляхи святії» простелилися…

Але вже без них і не в їхній Скіфії, а в нашій Україні.

Що колись була їхньою Скіфією.

Великою Скуфою, як шанобливо уточнить «Повість временних літ».

А тому вони з нами, адже були і залишаться одними з наших пращурів, від яких у русявій, синьоокій Русі полян і киян з’являться чорноброві й чорноокі українці та українки. Особливо українки.

Будемо сподіватись (і затято працювати для здійснення такої святої сподіванки): у нас, українців, на відміну від скіфів, «наша дума, наша пісня не вмре, не загине». Бо це, люди, «наша слава, Слава України!» А тому й гірка доля одірваного од дерева листочка, що його на край світу заносить віхола-буча, нас щасливо омине.

…Але ні-ні та й вчувається мені, як блукаю, бува, степовою Україною, що степи в межиріччі Істра – Борисфена – Танаїса клекочуть у громах і блискавицях, в іржанні коней та в бойових кличах скіфських родів, які, встаючи на смертний герць за волю свою і долю, співають прадавню пісню скіфської звитяги, що й нині лунає в мареві, у вітрах та в далині і ніколи не вмре, не поляже їхня вічна пісня, а буде відлунювати у наших серцях, у думах наших, і піснях наших:

Це в Україні є така могила, звана Кам’яною, якій не багато не мало, а – 22 тисячі років!

Вона знаходиться у нас, в Україні нашій, в приазовському степу поблизу Мелітополя. (Точніші координати: заплава р. Молочної поблизу с. Терпіння Мелітопольського району Запорізької області.)

Мовою геології це – останець пісковикових відкладів міоценової епохи, що має вигляд великого могилоподібного пагорба.

Степи там рівні, відкриті, здається, безмежні.

Сонцем випалені нещадно, вітрами січені безжалісно.

Серед того степу і лежать химерно нагромаджені величезні і, безперечно, загадкові кам’яні блоки вагою в 30–40 тонн, складені за зразком усіченої піраміди висотою біля 20 м.

І все це – на площі 1400 кв. м.

Під блоками – вхід в печери і гроти – всього їх понад шістдесят! Стіни і стелі тих печер та гротів і різних менших зашкалубин покриті малюнками прадавніх людей.