Валентин Чемерис - Сини змієногої богині

Цей кам’яний, мільйонолітній острівець у степу, зарослий лишайниками, і називається межи людьми Кам’яною Могилою.

«Стіни печер, гротів і карнизів – увесь простір Кам’яної Могили є не що інше, як бібліотека, архів поколінь, у який на протязі багатьох мільйонів років люди заносили свої спостереження та потаємні знання і багато чого іншого, – вважає учений-археолог Борис Михайлов. – Можливо, таким способом вони намагалися передати свій досвід нам. Очевидно, колись учені-лінгвісти зможуть розшифрувати це послання».

Вважається, що Кам’яна Могила протягом багатьох тисячоліть (не віків – тисячоліть!) слугувала місцем зібрань для кочових племен різних народів, які колись жили на півдні України, сакральним місцем, де припинялися навіть війни і чвари-розбрати, утверджувався мир і злагода межи людьми.

У 1837 році академік Кеппен, який спорядив першу наукову експедицію в Мелітополь, описав і печерні малюнки давніх людей часів пізнього палеоліту. Тоді ж він висловив обережне припущення, що унікальна Кам’яна Могила є не що інше (власне, була), як нерозгадана культова місцина, що має пряме відношення до Скіфії.

Очевидці розповідають: ця заява академіка Кеппена стала сенсацією, адже все, що повідав маститий учений, збігалося із записками Геродота про Скіфію, зокрема з тим місцем, у якому «батько історії» писав про «містичне місто-камінь», в печерах якого жила дочка Борисфена, Змій-Дівиця, родоначальниця скіфів, їхня найшанованіша богиня, адже від неї вони називали себе синами змієногої богині.

Те містичне «місто-камінь» і є прадавня Кам’яна Могила – хоча так це чи ні, чи це всього лише красива гіпотеза – сказати поки що рано. А ось археолог Веселовський, який через піввіку після Кеппена досліджував унікальну місцину в приазовському степу, писав, не стримуючи захоплення:

«Посмію звернути вашу увагу, що петрогліфи (малюнки) в печерах Кам’яної Могили чарівні і унікальні. Візьму на себе відповідальність і заявлю, що за значимістю Кам’яну Могилу можна порівняти хіба що з Ермітажам і ні з чим іншим у Європі!»

(Кам’яна Могила – це чи не єдиний випадок, коли знаменитий шедевр України не був відправлений росіянами в Санкт-Петербург, до свого Ермітажу – це вчинити з гігантською Кам’яною Могилою навіть їм було не під силу.)

На стелях, карнизах і стінах печер і до сьогодні зберігаються тисячі вирізаних фігур тварин – турів, коней, мамонтів (очевидно, це творіння первісних людей), носорогів, різних хижаків, а також людей та частин їхніх тіл.

Збереглися і численні прапрадавні письмена (яких племен, яких народів?) та знаки, що не підходять за своєю графікою до жодної з відомих мертвих мов. (А раптом – то знаки невідомої нам, але навічно зниклої мови навічно зниклої Скіфії???) І це було і є світовою сенсацією!

На думку вчених, зображення на скелях Кам’яної Могили належать до періоду від кінця палеоліту і до початку залізного віку, а знайдені в печерах письмена і рунічні знаки – до одного із найранішіх періодів людства, а також пізніших народів, які на протязі тисячоліть населяли південні терени України. (Дехто навіть у своїх гіпотезах-припущеннях сягає в глибини прошумерської цивілізації!. [125])

Радіокарбонний аналіз показав, що Кам’яна Могила є найдревнішим пам’ятником на нашій планеті. На протязі тисячоліть вона була культовим місцем – храмом під відкритим небом для багатьох народів, що кочували там, в тім числі і для скіфів. Тож не виключено, що нас ще чекають нові сенсаційні відкриття. Зокрема, й щодо Скіфії, її історії, культури, а також скіфської мови, якої досі так ніхто й не знає. [126]

«З усіх небезпек найнебезпечніше – це життя, адже воно завжди закінчується смертю, і тут нічого не вдієш», – так міркував того ранку Старий, зі спокоєм приреченого готуючи себе до переходу в інший світ.

І йому бачилося – примарилося чи насправжки? – як нічним, ба вже передсвітанковим степом бігла лань, сірувато-руда, зі світлими плямами, бігла, нечутно стелячись над срібною ковилою, якась прозора, ніби аж безтілесна в місячному сяйві, що вже блідло й тануло на зламі ночі.

За нею навально й невідворотно мчала жовта левиця.

Ось-ось наздожене трепетно-лякливу й беззахисну лань.

«Ще одне чиєсь життя скінчиться», – горблячись біля багаття, знічено подумав Старий, і йому було вже все одно.

Лань зникла у білому мерехтливому мареві.

Слідом за нею розтанула й левиця.