Валентин Чемерис - Сини змієногої богині

Грабіжники добувають скарби, що оцінюються в 100 і 250 тисяч доларів, і ці суми, минувши державу, пливуть до кишень нечесних ділків.

«Стало модним сьогодні серед так званих «нових українців» прикрашати свої «хатинки», що, мов з води, виростають на околицях міст, якимись раритетами. Фрагменти колон чи інших конструкцій стародавніх будівель вмонтовуються в стіни новітніх палаців, інтер’єри прикрашаються античними скульптурами. Уявляєте, який шик: модерн і камінь, обтесаний руками, скажімо, доісторичного трипільця, чи мармурова стела з Ольвії. Знай наших! І аби втішити власний гонор, такі новоспечені товстосуми ладні викласти за раритет кругленьку суму».

Можна ще і ще цитувати цю статтю-крик, статтю-застереження, статтю-біль, але обмежусь, за браком місця, лише одним абзацом, що звучить для нас усіх як напучення на майбутнє:

«…Я бачив руїни Римського форуму і Колізею, ходив очищеними від вулканічного попелу вуличками Помпеї, побував у долині давньогрецьких храмів на Сицилії. А все одно, коли сходив на землю Ольвії, відчував те саме хвилювання, що й у дитинстві (коли автор вперше відвідав Ольвійське городище. – В. Ч. ) І, мабуть, тому, що був той стародавній поліс частиною і мого світу. Я ніколи не відчував себе туристом на тих розкопках, чужаком, стороннім спостерігачем. Щоразу складалося враження, що повертаєш до своїх пракоренів. Хай тільки географічних – мої пращури-слов’яни й ольвіополіти, звичайно ж, належали до різних етносів. Але ж обидва народи жили на одній землі й однаково живилися її соками. І мені, українцеві, не може бути чужою культура, яка майже упродовж тисячоліття творилася на моїй землі іншим народом й дісталася мені у спадок».

І як заключний сумний і гіркий акорд: «За приблизними підрахунками спеціалістів, збитки, завдані Ольвії внаслідок злочинних розкопок, сягають астрономічної цифри – 46 мільйонів американських доларів.

Не розчинилися ж вони в повітрі, не випарувалися. Хтось же привласнив наше загальнонаціональне багатство, озолотився з нього. Тож поки триває ольвійська драма, заспокоюватися рано.

Невже ми не спроможні навести лад у власному домі?»

НЕВЖЕ???

Підраховано (така сумна статистика, статистика наших утрат): 99 відсотків (дев’яносто дев’ять!!!) скіфських, сарматських і пізніших степових курганів – пограбовано. На жаль! Величезні і нічим не поправимі втрати. І пограбували їх ще в сиву минувшину – сучасниками цих споруд. Себто, ті, хто ховав небіжчиків, а потім, після спорудження кургану, пограбував їх – часом до останньої нитки. Золотої, звісно. Тож для нас нечіпаним залишився якийсь там мізерний відсоток – який жаль.

Золота пропасниця особливо залютувала в XVIII–XIX ст., коли в похованнях Північного Причорномор’я почали знаходити золото. Усі кому не ліньки кинулися грабувати могили, аби на ходу озолотитись задурно. Тоді нашими південними степами хвиля пронеслася жахливим валом, своєрідним цунамі – від Дунаю – Дністра й до Дону. І далі, далі, на Алтай, у Сибір, все вичищаючи на своєму шляху. Це на тисячоліття завдало непоправимої шкоди як науці, так і нашій національній культурі. І взагалі культурі людства планети Земля.

Багато курганів пограбовано навіть двічі (вперше у скіфсько-сарматські часи, вдруге вже за Російської імперії, після того як вона захопила Крим), тож можна лише уявити, яка мізерія лишилася в прадавніх похованнях для нас, для нашої культури.

І все ж дещо, на щастя, таки лишилося нечіпаним для археологів, а значить, і для нас. Але і те, що вціліло, підстерегла інша пеня – часто кургани, які опинилися серед засіяних нив, не просто руйнують чи самовільно розкопують – сиріч грабують, а зносять їх. З лиця землі. Як непотріб. І грабовані, і ще не чіпані.

На величезних просторах від Дунаю до Дону – про інші краї, наприклад, Молдавію на заході чи Росію на сході, вже й не кажу. А там, де пройшли бульдозери нищителів-руйнівників, новітніх варварів, вже нічого не залишилося із курганних насипів – колись величних і здалеку-здалеку видних, і ніхто вже не дізнається де колись вони здіймалися під голубими небесами. Хіба через роки, десятиліття й сотні літ хтось випадково надибає колишній курган над похованням, як то наткнувся у своєму дворі мелітопольський чоловік на поховання скіфського царя.

Порозмовляйте з археологами, і вони приведуть десятки сумних фактів – кричущих! – як з наказу місцевої влади, порушуючи всі закони, безцінні пам’ятки археології були знищені і ніхто за те варварство не відповів і не поніс заслуженої кари.