Валентин Чемерис - Трагедія гетьмана Мазепи

 Кобеляки – місто в південній частині Полтавської області, райцентр, розташований на р. Ворсклі. У районі 106 населених пунктів, серед них – селище міського типу Білики.

 Переклад зі словацької Ольги та Григорія Булахів. Впорядкування й примітки Миколи Неврлого. Вступне слово Івана Дзюби (Київ, 1999).

  Дике поле – історична назва незаселеної території південноукраїнського степу. Виникла в XVI ст., коли відбувалася військово-трудова колонізація цього регіону козацтвом після монголо-татарської навали. Сучасники писали про небачені природні багатства степових просторів і Дніпровського басейну. Їхнє освоєння проходило в умовах безперервної боротьби з татарськими кочовиками. Рятуючись від покріпачення, на Дике Поле втікали тисячі селян, де вони заводили власні господарства й оголошували себе вільними людьми – козаками. У другій половині XVIII ст. після освоєння козацтвом степу аж до Чорного моря термін вийшов з ужитку (В. Щербак).

 Українською, – але – радянською і на догоду Росії, – була придумана штатними ідеологами буцімто народна поговірка: «Як швед під Полтавою», що означає повну поразку, що посилено, в обов’язковому порядку пропагувалася: народ, мовляв, скаже, як зав’яже. І навіть була доведена до збірника «1000 крилатих висловів української літературної мови».

 Голландська газета «Oprechte Haerlemse Saturdaegse Courant», повідомляючи у 1709 році про розгром шведів під Полтавою, написала (невідомо звідки взявши ту інформацію), що «Мазепу, якого видав татарський хан, перевезли до Києва», де буцімто йому «готують важкий процес».

 Комолий (безрогий) – вроджена відсутність рогів у великої рогатої худоби, але це трапляється рідко. Комолих стараються закріпити в стаді, адже це безпечніше при догляді за тваринами і попереджає поранення ними одне одного. На сьогодні вже виведено кілька комолих порід – корів, овець, кіз.

  Іржа – червоно-бурий шар на поверхні заліза, який утворюється внаслідок його окислення. Про сліди, залишки чого-небудь, що діють гнітюче, шкідливо, – із тлумачного словника. Там же й приклад: «Пощерблена шабля іржею взялася, / У піхви тій шаблі вода налилася…» (Л. Первомайський).

 «Скільки ж того рабства за довгі століття після Хмельниччини набралося в українців! Часом здається, що більше, ніж самого українця», – з одного видання. Зойк щирий.

 Золота Орда – феодальна держава, що утворилася на початку 40-х рр. XIII ст. внаслідок завойовницьких походів монголо-татарських полчищ на чолі з ханом Батиєм. У кінці 30-х – на початку 40-х рр. XIII ст. ними була завойована значна частина руських земель. Золота Орда поділялася на улуси (уділи), якими правили родичі хана. Вона була штучним, нетривким державним утворенням, в якому насильно об’єднувалися народи різного етнічного походження – туркмени, волзькі болгари, половці, калмики, киргизи, греки, руські. Згодом Золота Орда розпадеться на окремі самостійні ханства, а з часом і вони перестануть існувати – але що це коштувало народам, які боролися із Золотою Ордою!

 О. Д. Меншиков (1673–1729) – російський державний і військовий діяч. Князь (1707). Генералісимус (1727). Син придворного конюха. З 1686 року – денщик Петра I. Висунувся в число найближчих до царя осіб. Відзначився в Північній війні і зокрема в Полтавській битві 1709 року. За царювання Катерини I і Петра II фактично правив російською державою. Використовуючи своє становище, став одним з найбагатших поміщиків (мав 90 тисяч кріпаків). В Україні дістав у володіння Батурин, ряд містечок і сіл. У 1727 році Меншикова було усунуто від влади і заслано. Про те, що це – головний кат Батурина, у якому – з наказу Петра I – він вирізав близько 15 тисяч батуринців, а місто перетворив на купу руїн та попелу, в Українській радянській енциклопедії – ані слівця. Як ніби й не було цього нелюдського звірства московських військ. Та й незручно про це було писати, ще образяться в Москві-Кремлі й оголосять це націоналістичним виступом малоросів проти старших братів-великоросів і проти видатного… І т. д., і т. п., у цьому самому дусі Петра Велікого.

 Сераскир – головнокомандувач, пізніше – командир гарнізону, а також військовий губернатор провінції.

 Олексій Іванович Мартос, дворянський (так за ідеологією СРСР) історик. Працював військовим інженером у Києві, учасник російсько-турецької війни 1806–1812 рр., Вітчизняної війни 1812 року, автор 3-томної «Історії України і козаків» (рукопис втрачено). З цієї праці, «пройнятої тенденційністю та ідеалізацією української козацької старшини» (так за УРЕ), опубліковано лише окремі уривки («Северный архив» 1822, 1823 рр.). Мемуари О. Мартоса доведені до 1812 року і надруковані в «Русском архиве» (1893, № 7–8).