Валентин Чемерис: Трагедія гетьмана Мазепи

Та не залізних дверей з пудовим висячим замком і похмурого заклання вони злякалися. Попід стінами з обох боків, що вели до залізних дверей, сиділи… мертвяки. Власне, їхні скелети, світячи черепами із роззявленими ротами, повиставлявши поперед себе кістляві руки, жах-жахота! Страх-страховина та ще й бридота!

Отетеріли полювальники за чужим добром, не знають, що далі й робити. Втікати, взявши ноги в руки, але ж ноги наче не їхні поставали, наче поприкипали до землі – не ворухнеш ними. Наче наврочено їм.

Аж тут десь як загуло, як за-агуло!.. Мовби добрим конем-бахмутом хтось притьмом скаче, і невдовзі з бічного ходу вигулькнуло воно… Чудисько. Що його ні пером описати, ні словами передати. Але слухайте ви. То була вона, Поросючка. Страхопудало, що вочевидь баским конем у підземеллі скакало.

Вискочила на чотирьох ногах з ратицями, як добрі копита завбільшки – якраз доброму дядькові чи не по плечі. Зверху на ногах щось як колода заросла рудою щетиною. З одного боку хвіст з отакезним бубликом (на ньому ще й голубий бант для чогось вив’язаний), а з другого – писокрило, що закінчувався п’ятачком завбільшки з добру шапку. З двома дірочками, з яких пара так і струменить та цвіркає. На загривку й по хребту щетина дротом гороїжиться. Та ще й пащека роззявлена і з неї отакезні стирчать ікла, куди тим кабанячим! Куди тим вепрячим! Ще більші, ще грізніші. Вмить людину може надвоє роздерти. А над писком-рилом горять очища, як жар. І хекає те чудисько, як розлючений бик.

Ото й була…

Хто? Та охоронниця гетьманських скарбів Поросючка. Вилетіла, наче паровоз викотив добрячий! Власною, так сказать, парсуною.

– Ага-га-га-а!!! То це ви, г-голубчики, сякі-розтакі, гетьманських скарбів забагли?? Га?? Га-а-а???

А скарбошукачі ледь язиками в роті повертають.

– Ні… ні… Це ми так… Прогулюючись. Бачимо, нора, якісь злодії, певно, прорили, дай, думаємо, заглянемо – що в ній?

– І для цього кирки та лопати прихопили?

– Ага, на всяк випадок… Прогулюємося ж бо. А що взяли кайла, кирки та лопати… А раптом вовк де вигулькне – щоб було чим відбитися… А так ми ні сном ні духом. Ось вам, панійко-добродійко, хрест святий…

Хочуть перехреститися, а руки у них як не їхні.

– А цих… бачите? – «панійка-добродійка» повела писком-рилом в один бік, потім у другий. – Бачите? Скелети, які рядком перед дверима сидять. Це останні, котрі до вас приходили за гетьманськими скарбами. Звідтоді і сидять тутечки, і ви біля них рядочком посідаєте – на віки вічні. Добра буде для гетьманського скарбу охорона.

Роззявила пащеку з жахними іклами ще ширше, голову нахилила як для тарану і тільки хотіла було на нещасних кинутись, а тут десь на горі й закукурікали півні. Певно, на хуторі. А кукурікання півнячого, як уже було сказано, усяка нечисть боїться як вогню. Злякалась його й Поросючка.

– Ваше щастя, – каже. – Виручили вас півні. Ще поживете та поносите свої скелети.

А тут будимири вдруге проспівали, підскочила на місці Поросючка, крутнулась і тільки її й бачили. Аж загуркотіло в бічній норі. А там у підземеллі щось загарчало, застогнало, завило в сотні горлянок, загуло, як у буревій-чортолом і земля під ногами затряслася і тієї миті на скарбошукачів ще й вихор – мало їм усього іншого! – понісся – як скажений. І вихор як налетів, то в один мент видув їх із підземелля – як мітлою вимів!

Повилітали вони з нори, хто головою вперед, хто ногами, а хто в бублик скручений, а їх ще і далі понесло. Летять вони, млинками вертячись, розмахуючи руками й ногами, кожен із світом прощаючись…

Повикидала їх нечиста сила аж за рови з валами.

І тоді вихор десь зник, все стихло, а будимири втретє проспівали і світ нарешті вгомонився, і зорі знову в небі засвітилися, і місяць угорі лагідно засяяв, тільки сичі ще десь погукали, а тоді і їм заціпило.

Отямились невдахи, як уже сонце зійшло. Лежать вони за валом, як снопи, там і там порозкидувані. Стогнучи (боліли всі кістки й ребра на додачу) позводились на тремтячі ноги, кажучи:

– Ну й Поросючка!.. Був би нам кабець, якби півні не закукурікали. Тепер ще поживемо. А скарби… А хай їх біс шукає, нащо вони нам, молитовним та хрещеним. Цур їм пек, коли їх та божевільна береже.

Та й потягли ноги хутчій з того острова і лісу, званого Поросюцьким.

Навіть кирки свої та лопати покидали – десь вони там і досі валяються.

Так воно лучилося, як я вам оце розповів (а, мабуть, так, бо інакше б я вам і не розказував), чи не так – хочте вірте, хочте перевірте.