Валентин Чемерис - Трагедія гетьмана Мазепи

– Аякже. Як і в кожної справжньої Поросючки – і ратиці в неї, і рило з п’ятачком, і хвіст бубликом – дама вона серед нашого кодла хоч куди! Тільки очі в неї червоним жаром горять, як розгнівається зело, а отакезні ікла стирчать. І щетина на загривку та по хребту тоді стіною стає – аж мені лячно. А я такий, що нічого не боюся. Хіба що, крім чортихи. Хто в її очі загляне – вважай пропав! Тож нащо я вже чорт-дідько бравий, а остерігаюся в її очі дивитися. Хіба як добре вип’ю та разів з десять перехрещусь.

– Як? Чорт-дідько-біс і… хрестишся?

– А я, – не губиться Скарбник, – не який-небудь чорт-дідько-біс, а православний. Тож буває і перехрещусь, аби від своєї рідної нечисті вберегтися. Бо вона, рідна нечисть, іноді свого згламає. І не подивиться, чистий ти чи не чистий, свій ти чи не свій.

Ось тепер ми з вами й домовилися, де шукати скарби гетьмана, що їх ревно вже якій вік стереже Поросючка. Це – якщо ви не боїтеся оної Поросючки.

Де шукати скарби?

Отамечки, де залишки Мазепиного палацу – неподалік залізничної – тільки цур між нами! – станції Бахмач. Підете отак прямо-прямо, потім ліворуч візьмете. Якраз там, де хмарка вгорі стоятиме і тінь кидатиме на землю. Затим ще кудись там повернете – куди саме, вже я не пригадую, – а тоді встрічних і розпитаєте (перед тим гарненько побесідуєте з ними про погоду та життя-буття): де так званий Поросюцький (не забули?) ліс? Отой самий, у якому колись гетьманський палац стояв. А вам і скажуть: о-он тамечки! На штучному острові. Що його колись створили широким копаним ровом. Тоді він був глибокий, а тепер… Заріс бузиною та жостіром. Та все ж рів ще зберігся, хоч і не такий неприступний, як раніше. Триста років звідтоді минуло.

Ходять чутки, що його колись викопала нечиста сила, найнята самим гетьманом. А він умів з ким завгодно ладити. Як узялася та нечисть дружно, то за одну ніч і впоралась. Біси ж бо, сила у них бісівська, добряче попотіли. Рів копають і вал нагортають, і між валами вглиб щось там копають та мурують, мурують та копають – аж гул всю ніч стояв. Та такий, що й дерева наче од буревію гнулися. Ніч темна, так вони місяць над лісом засвітили, щоб видно було, й трудяться аж-аж-аж. Навіть лоби в них мокрі.

Аж тут півні як закукурікають!

Півень, щоб ви знали, має зв’язки з Сонцем – так він «відраховує» час. Тому його й боїться усяка нічна нечисть. Тож півні й відлякують нечисту силу, яка, зачувши їхній спів, так і розбігається врозтіч – як хорти. (Вночі від півнячого співу хіба ж так чешуть і відьми, і чародії, і… і все їхнє кодло!)

Тож тільки будимири прокукурікали, біси, які рили підземелля для гетьманського скарбу та оточували його ровом з водою (воду для нього встигли підвести з річечки Бахмач), так і сипонули врізнобіч! Як шкідники які.

Та хоч і розбіглися, а роботу свою таки встигли довершити. Гетьман і заховав там свої скарби. Ще й закляв їх – од недобрих людей. От вони там і досі, а зверху – дерева, кущі, трави на галявах, горби якісь…

Одне слово, пустка.

І ліс навколо шумить, шумить. Там буцімто досі видніються залишки якихось старовинних споруд. А в підземеллі й скарби зберігаються, що їх стереже-береже Поросючка.

Звідки це відомо? Так скарбошукачів, котрі туди поткнулися, вона ледь було зі світу цього не зжила. Наткнулися вони на неї, як хотіли до гетьманського скарбу дістатися на тім острові в Поросюцькому лісі, і вже буцімто були ледь-ледь до нього не докопалися. Може, й на кілька пальців. Але… Не далися їм скарби.

А рахуба та значить ось як закандзюбилася.

Зібралася якось ватага любителів поживитися чужим добром – буцімто аж із самого Києва прибилася. Такі у всі часи водяться – не переводяться. Звечора гайнула та братія до Поросюцького лісу на острів той. За валом і почали, похапцем, озираючись, – дріж у тілі – ритися. Чи не до самої півночі рилися, освітлюючи собі шлях смолоскипами. Отакезну нору вибахкали, що й самі в неї пірнули. Орудують там кайлами та лопатами, землю тачкою вивозять. І все вглиб риються, вглиб, земля м’яка, наче колись там уже був хід.

А ще нібито у них була якась старовинна мапа з різними таємничими знаками – в одного дядька на базарі в Бахмачі купили – за пару пляшок «Спотикача» та ящик пива на додачу. По тій старовинній мапі вони й копали.

І таки докопалися.

Ось лопати наче в порожнечу провалилися. Копачі розчистили хідник, аж гульк – попереду склепіння муроване. Кинулись вони, раді, що докопалися і що на ранок стануть багачами, кинулись та спинилися. Попереду ж бо добрячі залізні двері, наче панцирні з отакезним, чи не пудовим замком висячим, і здіймаються вони аж до самої стелі в тім підземеллі. Ні обминути їх, ні…