Валентин Чемерис - Ваші пальці пахнуть ладаном

Тургенєв – великий її поклонник і шанувальник, хоча в принципі він нікого не любив і не визнавав, крім Поліни Віардо, – писав у листі до Гончарова: «Сьогодні дізнався про смерть Бозіо і дуже пожалкував за нею. Я бачив її в день її останньої вистави: вона грала «Травіату»; не думала вона тоді, граючи помираючу, що їй невдовзі доведеться виконати цю роль не на жарт…»

Чернишевський писав у колись знаменитому своєму романі «Что делать», що його ще не так давно мали вивчати в школах, у третьому сні Віри Павлівни: «Коли співає Бозіо, то не можна в 11 годин дістати білетів».

Недоброзичливці – були й такі, – називали її фінал: «красива смерть перетворилася у заключний акт опери, лібрето якій – життя». (На здатність Бозіо геніально втілювати образи помираючих героїнь свого часу звернув увагу Ф. М. Толстой у статті «Три агонії м-м Бозіо» в петербурзькій франкомовній газеті – маючи на увазі партії Віолетти, Леонори і Луїзи Міллер.) Між іншим, графу Орлову, який, закохавшись у неї, поводився, як хлопчисько, посилав їй поцілунки тощо, «Бозіо кокетливо йому посміхалася». Їй було шкода старого діда, який, закохавшись у неї, не відчував землі під собою. Старий поклонник посилав співачці багато брильянтів і різних коштовних речей.

Вона була не зовсім здоровою, коли зібралася їхати до Москви на свій останній виступ. Лікар їй не радив цього робити, але… Як згадує А. Панаєва, «Для Бозіо нічого не означало втратити 5 або 6 тисяч, але вона нізащо не хотіла їх втратити» і хворою у лютий мороз поїхала до Москви, і та остання її поїздка стала фатальною.

«Після смерті Бозіо, – згадувала Панаєва, – її чоловік (той грек із колоритним прізвищем) влаштував вигідну аферу, розпродавши всі її речі по дорогій ціні. Поклонники Бозіо розкупили її речі нарозхват, а один мій знайомий, але небагатий її шанувальник, купив зламаний гребінець співачки за десять рублів і дуже сердився, коли я казала йому, що аферист, чоловік Бозіо, продав йому поламаний гребінець покоївки…»

Своїм співом і своєю трагічною долею тендітна італійка збагатила російську культуру. Осип Мандельштам, великий поклонник італійки, збирався написати повість «Смерть Бозіо», але задуму його не судилося збутися…

Але їй після 19 лютого 1919 року вже було все одно.

Чи хто згадає її, чи ні. Чи буде хто дошукуватися причин її неймовірного злету і популярності, чи всі її забудуть – однаковісінько. Бо вона назавжди залишилася королевою німого екрана. І сама навіки стала німою.

І хоч вона залишила після себе багато фільмів, але їх нині в основному дивляться хіба що спеціалісти-кінознавці.

Олександр Вертинський присвятив їй багато зворушливо-щемких пісень, що й сьогодні, через десятиліття беруть за душу. Як хоча б ось і ці рядки, вічні, як вічна пам’ять про неї, як вічна вона сама – Віра Холодна.

…СЛОВА, ЯКОСЬ МОВЛЕНІ НЕЮ, ЗБУЛИСЯ:

«Я люблю тебе, мій «Великий німий», – ти заговориш, коли мене уже не буде.

Я не почую тебе».

…ТИ ЗАГОВОРИШ, КОЛИ МЕНЕ ВЖЕ НЕ БУДЕ.

Так і станеться, її сумне пророцтво збудеться: «Великий німий» заговорить, але вже після того, як його королева піде із світу цього.

Який жаль, що їй так і не судитиметься почути «Великого німого», якого вона любила над усе у своєму такому короткому і такому великому житті…

Євген Бауер:

«Вона залишалася сама собою, вона жила життям, що було дане їй: любила любов’ю, яку знало її серце, була у владі тих суперечливих і темних сил своєї жіночої природи, якими тонкий діалектик диявол виокремив її від народження.

Вона залишалася уособленням пасивної істоти, жінки, яка чуттєво відображує веселі і жорстокі втіхи долі, жінки, зачарування якою так само невідпорне, як і безсумнівне».