І лунає, і бринить, за душу бере неймовірна пісня «Где же ты, мечта? – слова Н. Кончаловської, музика Е. Артем’єва:
Где же ты, мечта?
Где же ты, мечта?
Где же ты, мечта?
Я вдаль гляжу с надеждой…
И летит ко мне
В зыбкой тишине нежный звук —
То ли это смех? – нет!
То ли это плач? – нет!
Это ты, любовь…
Чье-то сердце ждет,
Чей то взор горит,
Если б можно было слово
Драгоценное высказать,
И душу распахнуть навстречу
Благостным ветрам… нет!
Грозам и ветрам… нет!
Дружеским рукам… нет!
Лишь одной любви!
Моя душа…
Согрей ее в ладонях, успокой!
Верю я в тебя. Да!
Верю я в мечту. Да!
Верю я в любовь. Да!
Верю я в любовь.
Да, она придет, любовь.
Фільм «Раба любові» на міжнародних фестивалях здобув цілу колекцію престижних призів та різних нагород… У тім числі диплом за кращу режисуру (Нікіта Михалков), за краще виконання жіночої ролі (Олена Соловей), за кращу художню роботу, за високу операторську майстерність, приз глядачів – Віра Холодна в цьому фільмі ніби заново народилася…
А вірші, нові й нові, присвячені «королеві екрана», все з’являються і з’являються…
В доску пьяный тапер —
По костяшкам прокуренных клавиш.
Дым твоих папирос —
Голубое, как сумрак, манто.
Вечер крылья простер,
И уже ничего не поправишь.
На полотнище грез —
Клоунада а-ля шапито!..
Синема! Синема!
Нарочитые страстные слезы,
И неслышимость фраз
В полутьме электрических ламп!
Синема! Синема!
«Эрмитажа» холодные розы!
Плен русалочьих глаз,
Шляпка-«прет», губы черные-«вамп»!
Горький привкус любви —
Аромат контрабандного кофе,
И салонный регтайм,
Заменяющий жизнь и слова,
И Жаннет, и Сильви,
И механик Лев Карлович Йоффе,
И чувствительность дам,
И наносный апломб буржуа!
Через три дні після її смерті на екран вийде кінохроніка П. Чардиніна «Похорон Віри Холодної». Як згадуватиме сестра покійної Софія, дивлячись на ті кадри, навіть близьких доймав холодок жаху: чи була Віра Холодна реальною жінкою у плоті, а чи вона існувала тільки на екрані?
І потім деякі автори писатимуть: як би там не було, але й у потойбічному світі Віра Холодна мовби не побажала залишатися самою. А приваблювати до себе вона уміла. Навіть після смерті. Через кілька місяців після її кончини згоріла від тифу спершу її мати Катерина, в дівоцтві Слєпцова, а потім і Вірин чоловік, а невдовзі, як ми знаємо, зник і останній земний слід цієї загадкової жінки – Віри Холодної: у 1931 році одеське кладовище, де поховали актрису, було перетворено в парк – там і досі танцюють, веселяться, розважаються.
На кістках…
Але все ж залишилася пам’ять про неї. П’ять фільмів і стрічка з записом її похорону. Та ще чутки і вигадки. Легенда про її смерть і буцімто навіть воскресіння.
З Інтернет-видання:
«Більше таких не було.
То в чому ж загадка «королеви екрана»? В чому секрет такого фантастичного, ні з чим не порівнюваного її успіху і всезагальної любові до неї? Чи була вона значно талановитіша за всіх актрис російського дореволюційного кінематографа? Я думаю, що розгадка нерозривно пов’язана із самою природою кінематографа – здатністю екрана розкривати людські властивості – особистість артиста. Ось ці властивості кінематографа відкрили глядачам тих, далеких уже років минулого століття, у Вірі Холодній істоту неповторної жіночності, доброти і сердечності, вони побачили в ній жінку своєї епохи, яка відповідала їхнім смакам і настроям, свою сучасницю. Саме таку, може бути, й підсвідомо, вони й хотіли бачити.
І крізь часом банальні, салонні, сюжети картин, поверх цих сюжетів глядачі пізнали і полюбили свою Віру Холодну – людину, жінку, у якій органічно поєднались краса зовнішня з красою внутрішньою. А втім, крім усіх, перерахованих вище якостей, було у ній щось таке, ЧОМУ НЕ МОЖЛИВО ЗНАЙТИ НАЗВУ. Хоча саме це, «плюс дещо», теж у значній мірі визначило особистість Віри Холодної, її індивідуальність, її особу і привабило до неї серця. Ви запитали: що це все ж таки за «дещо»?
А я чесно відповім: НЕ ЗНАЮ. Не знаю, але воно існує».
Про неї, заздрячи її успіхові (а заздрісники, як і стукачі-донощики, завжди були на Русі із запасом), розповідали не вельми дотепні і не першої свіжості анекдоти. В основному, про те, як бідні режисери що тільки не мудрували, до яких хитрощів не вдавалися, аби знімати «цю безталанну, але вродливу натурницю». А вона знімалась і знімалась, а публіка плавом пливла (за свої гроші, її ніхто до цього не силував, та і як у такій справі присилуєш!) і пливла, ледь чи не розносячи кінотеатри, – на фільми Віри Холодної, не звертаючи уваги на ті небилиці недоброзичливців.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу