Валентин Чемерис - Ваші пальці пахнуть ладаном

І лунає, і бринить, за душу бере неймовірна пісня «Где же ты, мечта? – слова Н. Кончаловської, музика Е. Артем’єва:

Фільм «Раба любові» на міжнародних фестивалях здобув цілу колекцію престижних призів та різних нагород… У тім числі диплом за кращу режисуру (Нікіта Михалков), за краще виконання жіночої ролі (Олена Соловей), за кращу художню роботу, за високу операторську майстерність, приз глядачів – Віра Холодна в цьому фільмі ніби заново народилася…

А вірші, нові й нові, присвячені «королеві екрана», все з’являються і з’являються…

Через три дні після її смерті на екран вийде кінохроніка П. Чардиніна «Похорон Віри Холодної». Як згадуватиме сестра покійної Софія, дивлячись на ті кадри, навіть близьких доймав холодок жаху: чи була Віра Холодна реальною жінкою у плоті, а чи вона існувала тільки на екрані?

І потім деякі автори писатимуть: як би там не було, але й у потойбічному світі Віра Холодна мовби не побажала залишатися самою. А приваблювати до себе вона уміла. Навіть після смерті. Через кілька місяців після її кончини згоріла від тифу спершу її мати Катерина, в дівоцтві Слєпцова, а потім і Вірин чоловік, а невдовзі, як ми знаємо, зник і останній земний слід цієї загадкової жінки – Віри Холодної: у 1931 році одеське кладовище, де поховали актрису, було перетворено в парк – там і досі танцюють, веселяться, розважаються.

На кістках…

Але все ж залишилася пам’ять про неї. П’ять фільмів і стрічка з записом її похорону. Та ще чутки і вигадки. Легенда про її смерть і буцімто навіть воскресіння.

«Більше таких не було.

То в чому ж загадка «королеви екрана»? В чому секрет такого фантастичного, ні з чим не порівнюваного її успіху і всезагальної любові до неї? Чи була вона значно талановитіша за всіх актрис російського дореволюційного кінематографа? Я думаю, що розгадка нерозривно пов’язана із самою природою кінематографа – здатністю екрана розкривати людські властивості – особистість артиста. Ось ці властивості кінематографа відкрили глядачам тих, далеких уже років минулого століття, у Вірі Холодній істоту неповторної жіночності, доброти і сердечності, вони побачили в ній жінку своєї епохи, яка відповідала їхнім смакам і настроям, свою сучасницю. Саме таку, може бути, й підсвідомо, вони й хотіли бачити.

І крізь часом банальні, салонні, сюжети картин, поверх цих сюжетів глядачі пізнали і полюбили свою Віру Холодну – людину, жінку, у якій органічно поєднались краса зовнішня з красою внутрішньою. А втім, крім усіх, перерахованих вище якостей, було у ній щось таке, ЧОМУ НЕ МОЖЛИВО ЗНАЙТИ НАЗВУ. Хоча саме це, «плюс дещо», теж у значній мірі визначило особистість Віри Холодної, її індивідуальність, її особу і привабило до неї серця. Ви запитали: що це все ж таки за «дещо»?

А я чесно відповім: НЕ ЗНАЮ. Не знаю, але воно існує».

Про неї, заздрячи її успіхові (а заздрісники, як і стукачі-донощики, завжди були на Русі із запасом), розповідали не вельми дотепні і не першої свіжості анекдоти. В основному, про те, як бідні режисери що тільки не мудрували, до яких хитрощів не вдавалися, аби знімати «цю безталанну, але вродливу натурницю». А вона знімалась і знімалась, а публіка плавом пливла (за свої гроші, її ніхто до цього не силував, та і як у такій справі присилуєш!) і пливла, ледь чи не розносячи кінотеатри, – на фільми Віри Холодної, не звертаючи уваги на ті небилиці недоброзичливців.