Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

— То що, може, поїдемо все-таки? — плекав надію Щенсний.

— Ні. Хоч ти й у Бога щасливий, бо тебе так назвали, та я лише Кароль… І я хочу жити, Щенсний, отож ні… — Сіраковський був категоричний. — Та й навряд чи їй теж тепер вистачить духу вийти до тебе. Краще не муч коней, пане…

Під натиском Кароля бажання Щенсного побачитися з Гертрудою похитнулося: як і всіх м’яких людей, Щенсного досить легко було переконати й посіяти в його душі сумніви.

— То, може, дійсно краще поїдьмо в Белз… На тиждень, а там без зайвих вух ту всю ситуацію якось розберемо. Що скажеш, Каролю?

— Не моє просо, не мої горобці — не буду відганяти… Як ти вже у святому місці побував, то моєї поради точно не потребуєш… Тепер, Щенсний, то є питання твоєї честі. І честі твоєї фамілії. — Питання чоловічої порядності Сіраковський засвоїв добре і навіть не намагався в тому шукати якихось компромісів.

Серпень добіг кінця; сіра мжичка розпочала вересень. Співочі птахи вже відлетіли, і незвична тиша змушувала слухати якісь свої, раніше нечутні думки, які промовляли власним голосом десь ізсередини. Ті думки вовченятами обкусували й рвали душу Гертруди, наповнюючи її болем і переживаннями: уже понад три тижні вона не бачилася зі своїм коханим Щенсним. Раніше солодкі до млості спогади про зустрічі з ним тепер втягували отруту одного-єдиного запитання: «Чому ж він не приїжджає?» — і додавали ще більшого болю. «Напевно, образився за ту суботу, коли я не змогла вийти… Слабка я була, Щенсний… Відчуй те моє каяття й пробач… Не покидай мене, моя зірко…» — просила в щоденній молитві. Великі сині очі дістали зболений меланхолійний вираз, і раніше жвава й енергійна Гертруда вже не була колишньою. Цілісінькими безкінечними днями вона сиділа біля відчиненого вікна й вишивала, час від часу з надією вдивляючись у бік лісу. Хвороба далася взнаки: дівчина змарніла, їй паморочилося в голові, часом не вистачало повітря. Молодші сестрички якось віддалилися від Гертруди й дуже зрідка заходили до неї. Самотність, підгодована пекучими думками, накривала її своїм чорним покривалом. Кожен день марних сподівань на приїзд Потоцького виснажував і ламав дівчину; ночами вона тихо плакала… Нікому, жодній душі у світі вона не могла довірити той свій біль…

Юнка вирішила вийти надвір. Тихенько, тримаючись стіни, вона просувалася до виходу.

— Якубе, маю для тебе новину, — з прочинених дверей батьківської кімнати почувся голос матері, — у мене затримка місячних… У нас буде дитинка, коханий… — Було чутно, що батько обійняв матір і щось тихенько їй шепотів.

Гертруда пішла далі, мляво перетравлюючи новину. «Це вже нас буде шестеро… Цікаво, хто буде?.. Краще б сестричка… А що таке затримка… А коли ж у мене було те свято?..» І тут з’явилася відповідь: понад два місяці тому. «Боже, а що, як я теж вагітна? Ні, ні, я не можу бути вагітною. Господнього благословення я не отримала в шлюбі, то звідки… яка дитина… Ні, ні…» — гнала від себе страшний здогад Гертруда. Два дні дівчина не знаходила собі місця… Вишивка не допомагала ні забутися, ні розслабитися. Дівча прислýхалося до свого тіла й вловило тихі зміни: хоча Гертруда й схудла, та груди віддавали болем і наче збільшилися, а живіт став тугим і твердим. На кухні вона з’їла півдіжки квашених огірків, хоча до того терпіти їх не могла… Марися кинула на неї здивований погляд, а потім стріпнула головою. «А що, як то правда і в мене буде дитинка?» — думка билася в голові з наполегливістю пташини в малій клітці — Гертруда відчула, що тихо божеволіє. Вона намагалася згадати якісь подібні життєві історії й не могла… Стосунки до шлюбу — непорушне табу і в шляхти, і в селян: діти — надто важка й делікатна справа, щоб ростити їх самому. Пекучий стид і людський осуд падав на голови тих, хто не втримав цноти й скоїв важкий гріх дошлюбних стосунків. У пам’яті Гертруди виринув слабкий і далекий спогад: коли вона ще була маленькою, у селі якась дівчина народила поза шлюбом — їй не те що не дозволяли входити до храму, а навіть на вулицю не пускали — від найменшого до найстаршого закидали і камінням, і болотом, і образливими словами… А коли в неї від переживань зникло молоко й маля несамовито кричало і вдень, і вночі, батьки вигнали її з дому. Нещасна втопилася разом із дитинкою: не було в неї шансів отримати якусь людську підтримку, бо надто всі боялися за поганий приклад для своїх доньок; тут виховання наступних поколінь важливіше, навіть ціною людського життя… Гертруда думала, думала… Слабке світло надії засвітило в душі юної Коморовської: вона вже знала, хто їй зможе допомогти… Трохи заспокоєна, дівчина навіть заснула.